Брама
Фредерiк Пол
Земляни знайшли штучний астероiд, що обертаеться навколо Сонця. Його побудували представники iнопланетноi раси – гiчi. На астероiдi виявили надшвидкiснi космiчнi кораблi. Навчившись керувати ними, люди так i не зрозумiли, як налаштувати лiтальнi пристроi на вiдповiдний пункт призначення. Дослiдники, що наважувалися пересуватися швидше вiд свiтла, або робили неймовiрнi вiдкриття, або поверталися нi з чим. Роб Броудгед – iз тих, кому шалено поталанило. Вiн вирушив у рейс, який принесе йому щастя. Але герой ще не знае, що попереду – подорож, страшнiша за мiжпланетну…
Фредерiк Пол
Брама
© Frederik Pohl, 1976, 1977
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017
Нагороди:
«Премiя Галактики» в номiнацii «Найкращий роман» 1977 р.;
Премiя Г’юго в номiнацii «Найкращий роман» 1978 р.;
Премiя «Локус» у номiнацii «Найкращий роман» 1978 р.;
Премiя Джона Кемпбелла 1978 р.
* * *
Брама вiдкривала шлях до всiх скарбiв Усесвiту… i до всiх його несусвiтних жахiть. Коли проспектор Роб Броудгед досяг Брами на космiчному кораблi гiчi, вiн вирiшив, що знае, який рейс принесе йому щастя. Три рейси по тому Робiнетт Броудгед став вiдомим i казково багатим. Але йому випало стикнутися з подорожжю… всередину самого себе, що стала ще небезпечнiшою i страшнiшою, анiж та жахлива мандрiвка крiзь мiжзоряний простiр, у яку вiн уклепався!
Роздiл 1
Мене звати Робiнетт Броудгед. Та попри це я чоловiк. Мiй електронний аналiтик (я зву його Зiгфрiд фон Психiатр, хоча то не його iм’я. Вiн робот, тому в нього немае iменi) кепкуе:
– Робе, чому тебе хвилюе, коли люди думають, що ти дiвчина?
– Менi байдуже.
– Тому чого ти про це постiйно згадуеш?
Мене дратуе, коли Зiгфрiд згадуе моi спомини. Я дивлюся на стелю з пiдвiсними конструкцiями та пiньятами, а вiдтак переводжу погляд у вiкно. Насправдi це не вiкно, а рухома голограма прибою на Каена-Поiнт; Зiгфрiда запрограмовано на рiзноманiтнi речi. За хвильку я вiдповiдаю:
– Не моя вина, що так мене назвали. Мое iм’я вимовляеться «Р-О-Б-І-Н-Е-Т», але всi говорять його неправильно.
– Ти чудово знаеш, що iм’я можна змiнити.
– Якщо зроблю це, – кажу я, впевнений у своiй правотi, – ти твердитимеш, що в мене нав’язлива iдея стосовно виправдання свого роздвоення особистостi.
– Я тобi пораджу лише, – вiдповiдае Зiгфрiд iз притаманним йому незграбним механiчним гумором, – не вживати спецiальних термiнiв зi сфери психоаналiтики. Було б краще, якби ти лише говорив про те, що вiдчуваеш.
– Я почуваюся щасливим, – у тисячний раз запевняю Зiгфрiда. – В мене немае жодних проблем. Чому б менi не бути щасливим?
Знову ця гра в слова. Менi це не подобаеться. Менi здаеться, з програмою Зiгфрiда щось не гаразд. Вiн говорить:
– Скажи, Роббi: чому ти почуваешся нещасним? – Я мовчу. Машина наполягае: – Менi здаеться, тебе щось турбуе.
– Дурницi, Зiгфрiде, – вiдповiдаю я з легкою вiдразою, – ти постiйно це кажеш. Нiчого мене не турбуе.
– Немае нiчого поганого у вираженнi своiх почуттiв, – пiдлещуеться Зiгфрiд.
Я знову дивлюсь у вiкно. Я серджуся, бо вiдчуваю, як тремтить мое тiло, незрозумiло чому.
– Зiгфрiде, ти зануда. Тобi колись казали про це?
Вiн щось говорить, але я не слухаю. Я думаю, навiщо я згаяв свiй час, прийшовши сюди. Хто-хто, а я маю всi пiдстави на те, щоб почуватися щасливим. Я багатий i маю гарний вигляд, не занадто старий i в мене е Повна Медицина, тому протягом наступних п’ятдесяти рокiв я не буду старiшати. Я живу в Нью-Йорку пiд Великою Бульбашкою. Тут мешкають лише забезпеченi люди та зiрки. Я володiю лiтньою резиденцiею з видом на Море Таппан та греблю Пелiсейдс. Усi дiвчата божеволiють вiд моiх трьох браслетiв, якi я отримав за польоти. На Землi живе не так багато проспекторiв, навiть у Нью-Йорку. Всi жадають почути вiд мене про мiй полiт навколо Туманностi Орiона чи Малоi Магеллановоi хмари (звичайно, я жодного разу там не був. Я вiдвiдав лиш одну цiкаву мiсцину, але не хочу розповiдати про неi).
– Якщо ти справдi щасливий, – говорить Зiгфрiд, зачекавши належну кiлькiсть мiлiсекунд на мою вi