Бути щасливiше. Сьогоднi. Зараз. Завжди
Тал Бен-Шахар
Я почав вести семiнар з позитивноi психологii в Гарвардi 2002 року. Записалося на нього вiсiм студентiв; двое накивало п’ятами. Щотижня на семiнарi ми шукали вiдповiдь на питання, котре, як на мене, е питанням над питаннями: яким чином ми можемо допомогти собi та iншим – окремим особам, колективам або суспiльству загалом – стати щасливiшими? Ми читали статтi в наукових часописах, перевiряли рiзноманiтнi iдеi та гiпотези, розповiдали iсторii з власного життя, розчаровувались i радiли, i наприкiнцi року в нас з’явилося виразнiше уявлення про те, чого може нас навчити психологiя в прагненнi щасливiшого й повноцiннiшого життя…
Тал Бен-Шахар
Бути щасливiше
Сьогоднi
Зараз
Завжди
© Tal Ben-Shahar, 2007
© DepositPhotos.com / Deedman, обкладинка, 2016
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2016
* * *
Передмова
Усi ми живемо задля одного – бути щасливими; нашi життя такi рiзнi, але такi схожi.
Анна Франк
Я почав вести семiнар з позитивноi психологii в Гарвардi 2002 року. Записалося на нього вiсiм студентiв; двое накивало п’ятами. Щотижня на семiнарi ми шукали вiдповiдь на питання, котре, як на мене, е питанням над питаннями: яким чином ми можемо допомогти собi та iншим – окремим особам, колективам або суспiльству загалом – стати щасливiшими? Ми читали статтi в наукових часописах, перевiряли рiзноманiтнi iдеi та гiпотези, розповiдали iсторii з власного життя, розчаровувались i радiли, i наприкiнцi року в нас з’явилося виразнiше уявлення про те, чого може нас навчити психологiя в прагненнi щасливiшого й повноцiннiшого життя.
Наступного року наш семiнар здобув популярнiсть. Мiй наставник Фiлiп Стоун, який першим познайомив мене з цiею сферою знань i, до того ж, був першим з професорiв, який почав викладати позитивну психологiю в Гарвардi, порадив запропонувати лекцiйний курс iз цiеi теми. Записалося на нього триста вiсiмдесят студентiв. Коли в кiнцi року ми пiдбивали пiдсумки, понад 20 % слухачiв вiдзначило, що «вивчення цього курсу допомагае людям полiпшити якiсть життя». І коли я запропонував його ще раз, на нього записалося вже 855 студентiв, отож курс став найвiдвiдуванiшим у всьому унiверситетi.
Зрештою, Вiльям Джеймс – той самий, який понад сто рокiв тому заклав основи американськоi психологii, – не дав менi збитися на манiвцi, закликавши до розважливостi й порадивши «оцiнити вартiсть правди у твердiй монетi емпiрики». Готiвкова цiннiсть, так потрiбна моiм студентам, вимiрювалася не у твердiй валютi, не в розмiрах успiху i пошани, а в тому, що я згодом назвав «загальним еквiвалентом», оскiльки це i е та кiнцева мета, до якоi спрямованi всi iншi цiлi, – щастя.
І це були не просто абстрактнi лекцii про «хороше життя». Студенти не тiльки читали статтi та студiювали науковi данi з цього питання, я просив iх застосовувати пройдений матерiал на практицi. Вони писали есеi, у яких намагалися подолати своi страхи, i мiркували над перевагами свого характеру, ставили перед собою амбiтнi цiлi на найближчий тиждень i на найближче десятилiття. Я закликав iх ризикнути й спробувати знайти свою зону росту (золоту середину мiж зоною комфорту i зоною панiки).
Особисто я не завжди здатен був знайти цю золоту середину. Боязкий iнтроверт, я почувався досить комфортно вперше, коли проводив семiнар з шiстьма студентами. Утiм, наступного року, коли менi довелося читати лекцii майже чотирьомстам студентам, це, звiсно ж, вимагало вiд мене неабиякого напруження. А коли на третьому роцi моя аудиторiя бiльш нiж подвоiлась, я не вилазив з панiчноi зони, надто вiдколи в лекцiйну залу наторували дорогу батьки студентiв, iхнi бабусi й дiдусi, а потiм i журналiсти.
Вiдтодi як газети «Harvard Crimson», а вiдтак i «Boston Globe» прохопилися про те, якою популярнiстю користуеться мiй лекцiйний курс, мене накрило зливою запитань, i вона не вщухла й досi. Люди вiдчувають, причому вiдчувають уже деякий час, що потрапили у вир якоiсь революцii, i не можуть зрозумiти, чому так вiдбуваеться. Чим можна пояснити ша