Золота осiнь Гетьманщини

Валентин Лукич Чемерис

Історiя Украiни в романах

В одному з останнiх романiв Валентин Чемерис (1936–2016) пише про Гетьманщину – так пiвофiцiйно називали у Росii в ХVIII столiттi Лiвобережну Украiну разом з Киевом. Пiсля виступу гетьмана Мазепи на боцi шведського короля Карла ХІІ Петро І зробив все, аби знищити украiнське гетьманство. Але через 41 рiк воно було вiдроджене Єлизаветою. Разом зi своiм фаворитом, козацьким сином Олексiем Розумовським (з яким згодом iмператриця уклала таемний морганатичний шлюб) вона вiдвiдала Украiну. Скориставшись ii присутнiстю в Киевi, козацька старшина подала прохання про те, щоб в Украiнi було обрано гетьмана. За пропозицiею Єлизавети, ним став освiчений Кирило Розумовський, молодший брат Олексiя. І почалося 14-рiчне правлiння нового гетьмана, час вiдносного спокою, економiчного зростання та розквiту культури в Украiнi – золота осiнь Гетьманщини…

Валентин Чемерис

Золота осiнь гетьманщини

Повiсть перша

Інтимнi пригоди Петра, спершу царя, потiм iмператора

Хоча, якщо вже ближче до iстини, то Петро спершу був лише простим царевичем – сином царя Олексiя Михайловича вiд другого шлюбу, що його вiн узяв з Наталiею Кирилiвною Наришкiною. Нiчогеньким удався парубiйком, високим i напрочуд сильним, тож здоров’ям рiзко вiдрiзнявся вiд старших своiх, дещо хирлявих братiв Федора та Івана, народжених його батьком-царем вiд першого шлюбу з Милославською (хоча ходили чутки, що його батьком був нiяк не Олексiй – Милославська, якось пустившись берега, согрiшила, як кажуть, «на сторонi»).

Царем Петро стане з 1682 р. (правитиме з 1689 р.), а першим росiйським iмператором проголосить сам себе у 1721 р.

Ще й чотирьох рокiв не сповнилося Петровi, як помер батько-цар, i вiдтодi його юне життя минало в гущi придворноi боротьби за владу, яка особливо загострилася пiсля смертi царя Федора Олексiйовича в 1682 р. За старшинством спадкоемцем мав стати царевич Іван, на якого покладали надii Милославськi, родичi першоi жони царя Олексiя Михайловича. Петро, а йому тодi виповнилося десять годочкiв, був надiею Наришкiних, особливо царицi Наталii.

Царем було проголошено його, Петра.

Утративши владу, Милославськi у боротьбi за трон як в ополонку шугнули. І – завертiлося. Старалася Софiя, розумом не бiдна, енергiйна, бойова царiвна. На той час серед московських стрiльцiв визрiвав бунт – були вони незадоволенi своiми воеводами. Прихильники Софii вирiшили використати незадоволення стрiльцiв, що, здавалося, було послане iм самими небесами. Розпустили по мiсту чутки, буцiмто бояри-зрадники задушили царевича Івана. 15 травня стрiльцi зi зброею увiрвалися до Кремля. Почався бунт, що ними, завжди жорстокими i кривавими, незмiнно славилася Русь. Рятуючись вiд погрому, цариця Наталiя схопила за руки царевичiв Петра та Івана, вигукуючи:

– Ось вiн перед вами, царевич Іван! Живий-здоровий, i нiхто його не душив.

Стрiльцi на власнi очi переконалися, що це i справдi так, царевич Іван про якого вся Москва гула, що його бояри-зрадники задушили, живий i здоровий, тiльки зляканий дуже… Розлюченi стрiльцi на очах у Петра розтерзали старого Артамона Матвеева, вихователя царицi Наталii, що необачно висунувся з хоромiв, прикiнчили ii брата Афанасiя Кириловича, а заодно з ними i боярина Долгорукого…

Це був жах. Такого Петровi ще не доводилося бачити – та й скiльки вiн тодi встиг прожити – майже нiчого. Це так вразило i налякало Петра, що вiдтодi в хвилини нервовоi напруги чи якогось ляку з ним траплялися напади: довiльно, але страшно-моторошно кривився його рот, вишкiрялися зуби, смикалися щоки, шия i ноги, з’являлися конвульсii. І цар утрачав самовладання, тож таких непередбачуваних хвилин i корчiв царя дуже боялися придворнi.

Дякуючи стрiлецькому бунту, царем також було названо – крiм Петра, – i царевича Івана. Його було оголошено першим, «старшим» царем. Але фактично з травня 1682 р. i до осенi 1689 р. державними справами клопоталася – простiше, правила царством – царiвна Софiя. А Петра І i царицю Наталiю вiдправили в почесне вигнання, в пiдмосковне село Преображенське. В наставники Петровi ще царем Федор