6 смертних грiхiв

Пролог

Не мае величi цiни,

В вогнi червоноi розправи,

Хоч я горю у тих бажаннях,

Якi я забираю iз собою в днi,

Бо вiд сотнi лiт,

Я бачив цей злий свiт,

Горiв охоче,

Неначе кров в астралi так воркоче,

І свiтить менi шлях зоря ясна,

Чому вона?

Чому менi така?

Свiтила, вогнем своiм iх оповила,

Й вчасно в раз згорiла,

Я е те зло, якого ще тут не було,

Бо у свiтi, зло в завiтi,

Мене в пiтьму раз понесло.

Ну що ж, тягни мене буденна,

Вiйна ота така злиденна,

Хоч раз я правду тут скажу.

Ви е нiхто, нiчим ви е,

Наставлення моi вам слухать.

Та керуватись моiм духом,

Який життя мое веде.

Гори свiча, та де-не-де,

Плати iм тварям той розплатой,

Яку повиннi вони взяти,

Й приклонитись за цей свiт.

Бо правдой вдарить в цей одвiд,

Переб’е ваш заповiт,

Який керуе всiма вами,

Та знищуе усе без тями,

Та й смерть не жде,

Всiх в правду забере,

Забере усiх долями,

Та не покутними пiстрями,

Весь свiт до бiса рознесе!

Та й вдарить грiм,

І тодi все!

Усе простуеться до дзвiна,

Й враз упаде на колiна,

Та й де любов? Яка любов?

Яке безжурне те кохання,

Горить iскра, та не в останне,

Три вершника знесуть цей свiт.

Ось вам i перший заповiт.

І

Нападок

Ось iде потяг в даль,

Горить та ясна спектораль,

Й знедолена душа сидить.

Сидить вiн в тьмяному вагонi,

Та й розумiе, що вiн тоне,

На днi червоного бокала,

Та все ж вiн п’е, бо зна немало,

Та й баче враз так пiлiгрима,

Який теж п’е, й трактуе щось вiдмiнно,

Так, що весь люд звiвся до тих слiв.

«Що ж пiдiйду я» – каже вiн,

І йде, рушае, щоб те знати,

Та не знае, що й сказати,

Коли в раз чуе тихий дзвiн.

«Дивно… А може я е вiн?»,

Той недалекий щось промовив,

Про правду, вартiсть скотобою,

Ту, що без бою вiддають.

Та й враз вiн в спогадах майнувся,

Та й незабаром проснувся

В тавернi, в сяевi тих днiв,

Та й там сидiли волоцюги,

Яких без кайданiв здавлюють ланцюги,

Та й вiн подумав вийти звiдти,

Але його враз оповили колючi терена пiстрi.

Неначе мозок щось здавило, та й пожерае всi спогади отi,

Розплющив очi на колiнах, та й зрозумiв, чим вiн е,

Вiн е нiчим, студентом обiднiлим, та й все морок його несе

Несе назад у ту таверну, та й пiднiмае з собой люд,

І починае вiн гулять.

Бо сум без здогаду несуть,

І вiн гуляе, тай гуляе i випивае пiв бокала,

Та розумiе, що нiщо,

Нiчим вiн е у цьому полi,

Позбавленний вiн тоi долi,

Повiк щоденним та покорним,

Судилось йому бути, тай випивае, каже:

«Люди! Я покину тут цей свiт».

Залiз вiн на архангельський узвiд,

Та й баче, який цей свiт маленький,

Маленькi люди там тi ходять,

Мов сновиди отi бродять,

Того там б’ють, а той краде,

Без зламу совiстi несе,

Несе останне, що покоiть,

Вiд страху дух його хоронить,

Та й все ж й воно враз пропаде.

Вiн зрозумiв, що в життi немае сенсу,

Чому сей Бог не виправить цю мету,

«Інквiзицiю у путь» – промовив вiн,

Та й стрибнув з обриву, i полетiв у даль краiну,

Де не мае зла, печалi, де боронять все скрижалi,

Де царюе доброта!

Летить униз, так ось як баче,

Іде там дiвчина чиста,

Така невинна, що аж лячно, здобута свiтом доброта,

Вiдчув вiн бiль, та й всеодно

Йому на нього, скорiше б зникла та тривога,

І зник цей свiт, цей чорний потуг,

І все те зло, яке бере.

Та забирае ненароком, його злиденну душу гне.

Лежить вiн павший на асфальтi, i баче зорi тi яснi,

А люди ходять так повз нього,

Та й чують грошей тi пiснi,

Їм всеодно на його долю,

Їм всеодно на нього в мить.

В мить оту таку бездушну,

Ледачу, тай не заворушну.

В мить кiнця його страждань.

Аж ось до нього пiдбiгае,

Саме вона i кличе,

Й гукае вiдставшу душу його ту,

Вiн баче зорi, баче свiтло, ii обличчя i потуг,

Та й розумiе, що не все,

Не все вiн свiтi вже побачив,

І ненароком як заплаче,

І бiль вернувся i страждання, i несповiданi бажання,

Все в голову прийшло…

«Нi! Я не хочу помирати, я не узрiв тих чарiв звук»

«Не бачив сили, страх не бачив»

«Не бачив серця того стук»

«Верни мене!» – Ось вiн плаче,

І чуе плачу ii звук.

Такий кiнець, така данина, таке покiрне страху зло,

Ось так в думках його понилих бурею усе змело.

ІІ

Історiя душi