Великий Гетсбi = The Great Gatsby

Френсiс Скотт Фiцджеральд

Френсiс Скотт Фiцджеральд (1896—1940) – американський письменник, автор багатьох романiв та оповiдань про поколiння «епохи джазу», яскравий представник так званого «втраченого поколiння». «Великий Гетсбi» – його найвiдомiший роман, який став символом «столiття джазу».

Америка, початок 20-х рокiв ХХ сторiччя, час «сухого закону» i гангстерських розбiрок, яскравих вогнiв i яскравого життя.

Тридцятирiчний Нiк Каррауей приiхав до Нью-Йорка навчатися банкiвськоi справи, хоча й плекае у глибинi душi мрiю про письменництво. Вiн i розповiдае читачевi про пригоду, в яку виявився втягнутим. Аби уникнути мiськоi спеки, Нiк винайняв занедбаний будиночок у примiськiй зонi Нью-Йорка Вест-Егг, на березi затоки, де розташованi багатi будинки. Головним героем оповiдi стае його найближчий сусiд, хазяiн великого палацу, нiкому не вiдомий, загадковий та ексцентричний самотнiй молодик на iм’я Джей Гетсбi – Великий Гетсбi. Це людина, яка створила себе за рецептами американськоi моралi i яка дуже багата, але попри те – надзвичайно самотня. Кохання Великого Гетсбi до Дейзi стае величезною трагедiею не тiльки для нього…

В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование.

Френсiс Скотт Фiцджеральд

Великий Гетсбi = The Great Gatsby

Роздiл 1

Ще будучи зеленим i вразливим юнаком, я дiстав вiд батька пораду, яку запам’ятав на все життя. – Щоразу, коли тобi раптом захочеться когось осудити, – сказав вiн, – згадуй, що не кожному на цiм свiтi випали переваги, якi маеш ти. Вiн нiчого не додав до цього, але ми з ним завжди розумiли один одного з пiвслова, i менi ясно було, що вiн мае на думцi набагато бiльше. Отож я привчив себе не квапитися з висновками i завдяки цiй звичцi не раз здобував прихильнiсть людей пересiчних, а ще частiше ставав жертвою невиправних зануд. Хвороблива натура швидко вловлюе i зразу ж намагаеться використати вияв терпимостi з боку людини цiлком нормальноi; ще в коледжi менi несправедливо закидали потяг до дешевоi популярностi через те, що найбiльш вовкуватi й замкнутi хлопцi звiряли менi своi потаемнi жалi. Я зовсiм не домагався такоi вiдвертостi – навпаки, помiтивши в голосi спiврозмовника першi нотки довiрчих одкровень, я, бувало, вдавав, що хочу спати, чи поспiшаю кудись, чи переходив на такий собi задерикувато-легковажний тон; адже, виливаючи душу, молодi люди, як правило, не добирають своiх власних слiв, а говорять з чужого голосу i до того ж, на жаль, з явними недомовками.

Стриманiсть у судженнях вселяе невичерпну надiю. Я й досi побоююся прогавити щось, якщо забуду батькове снобiстське зауваження – яке я по-снобiстському повторюю – про те, що природа надiляе людей рiзним розумiнням дозволеного i недозволеного.

А тепер, похвалившись своею терпимiстю, я мушу зiзнатися, що вона не безмежна. Поведiнка людини може грунтуватися на засадах твердих, як камiнь, чи хлипких, як твань, але часом настае й така мить, коли мене вже не обходить, на чому вона грунтуеться. Минулоi осенi, коли я повернувся з Нью-Йорка, менi хотiлося, щоб людство стало на варту своiх моральних цiнностей, як затягнутий у мундир солдат. З мене досить уже було розгульних екскурсiй з вiдвiданням потаемних закуткiв людськоi душi. Тiльки для Гетсбi, людини, iм’ям якоi названа ця книжка, я робив виняток, – для Гетсбi, котрий уособлював усе те, що я глибоко зневажаю. Якщо мiряти особистiсть напругою ii поривань, то вiн був особистiстю надзвичайною, надiленою якоюсь загостреною чутливiстю до всього, що може пообiцяти йому життя; вiн був немовби частиною одного з тих складних приладiв, що рееструють пiдземнi поштовхи на вiдстанi десяткiв тисяч миль. Чутливiсть ця не мала нiчого спiльного з млявою вразливiстю, яку гучно iменують «артистичною вдачею», – це була рiдкiсна здатнiсть надiятися, романтичний запал, якого я нi в кому бiльше не зустрiчав i, певне, вже нiколи не зустрiну. Нi, Гетсбi наостанку виправдав себе; не вiн, а те, що тяжiло над ним, та отруйна курява, яку здiймали крила його мрii, – ось що на час позбавило мене iнтересу до людських перебiжних печалей та скороминущих радощiв. Я належ