Страта

Марина и Сергей Дяченко

…Письменниця Ірена Хмiль потрапляе в лабiринт свiтiв, створених таемничим Моделятором – ii колишнiм чоловiком, генiальним винахiдником. Вона розумiе, що треба рiшуче втрутитись, бо «творiння» безумця вже не контролюеться його волею i може спричинити катастрофу, яка зруйнуе свiт…

Марина та Сергiй Дяченки

Страта

Роздiл перший

* * *

На поворотi, де дорога виписувала петлю над самим урвищем, Ірена зупинилася. Вийшла з машини, щоб подивитися на туман.

Провалля починалося вiдразу ж за смугастими стовпчиками дорожньоi розмiтки. На днi провалля залягла густа хмара – щiльна, струмениста, що повiльно перетiкала сама в себе. Сiрi пасмуги, пiднiмаючись над краем, танули в променях вранiшнього сонця, – крiзь розпливчастi клаптi проступали гори, далекий лiс, череп’яний дах маленькоi кав’ярнi, до якоi ще десять хвилин iзди…

З-за повороту обережно – а в цих горах усi iздять обережно – витнувся синiй легковичок. Побачивши на узбiччi Ірену, пригальмував, зупинився; з-за керма вибрався лисуватий чоловiк – Іренi вiн видався начебто знайомим. (Утiм, у цих мiсцях усi десь колись зустрiчаються – людей не так-то вже й густо.)

– Вам допомогти? Щось iз машиною?

Над осiлими клаптями туману, змахуючи крилами, розмiрено летiв бiлий птах. Лiс проступав, виднiлися пагорби, нiби недбало накинута розмаiта шаль.

– Е-е-е… Вибачте, що встряв…

Вона опам’яталася:

– Нi-нi… дякую. З машиною все гаразд.

Чоловiк нерiшуче тупцявся на мiсцi. Мабуть, уже картав себе за миттевий порух, не хотiв видатися нав’язливим.

Туман танув. Вже проступали валуни на днi провалля i струмок мiж ними.

– Дякую, – повторила вона ще раз, думаючи про свое.

– А знаете… – несподiвано мовив чоловiк, простеживши за ii поглядом. – Кажуть, е така прикмета…

На червоний дах кав’ярнi лягло сонце, i черепиця заяскрiла, нiби мак.

– Так от, кажуть, – чоловiк кашлянув, – що коли отак на безлюддi довго вдивлятися в густий туман, можна побачити силует Творця. Вiн просуваеться в туманi, як у хмарi… Ви часом не його сподiваетесь уздрiти?

Ірена слухала машинально. Мiж тим раптом страшенно захотiлося кави. Вона уявила маленьку порцелянову чашечку з петелькою ручки, такою крихiтною, що лиш двома пальцями можна взятися…

А до кав’ярнi – ой-йой-йой – ще десять хвилин дороги…

– Вибачте, – нахилив голову чоловiк, i через секунду за спиною Ірени загурчав мотор його синього легковичка.

– Я просто люблю це мiсце… – мовила Ірена мрiйливо в порожнечу. – Гарно, правда?

Синя машина вiддалялася, виляючи хвостом вихлопiв. Мабуть, на знак згоди.

* * *

Кафедра фiлологii з адмiнiстративними кабiнетами мiстилася в центральному корпусi – старовинному i просторому, з кам’яними гарпiями при фронтонi. Іренi збридились отi гарпii, щось вони навiювали…

Вона таки спiзнилася на десять хвилин. Завiдувачка кафедри демонстративно подивилася на годинник:

– О, панi Хмiль, як завжди, вчасно…

Ірена не вiдповiла. Сiла в кутку бiля столу, дiстала записник i почала бездумно креслити щось ручкою на сторiнцi.

– …Пiдсумки нинiшньоi сесii дозволяють зробити висновки про…

Завiдувачка кафедри, доглянута блондинка з головою в крутих кучерях, схожа була на великого породистого пса, голос мала глибокого тембру, а розум тверезий i рацiональний. Із поколiння в поколiння студенти передавали одне одному ii незмiнну кличку – Карателька. Ірена знала: нехай будучи хоч при смертi, але студент (якщо не помре до початку найближчоi сесii) – з останнiх сил приповзе до неi на лекцiю, страхаючись жорстоких санкцiй…

Половина невдах, що вилетiли з унiверситету пiсля першого ж триместру, з цiлковитими пiдставами могли дякувати за це панi Карательцi. Щодо кафедри, то тi, хто всидiв на нiй протягом останнiх п’яти рокiв, давно вже змирилися iз вiчною гризнею на засiданнях.

Ірена водила ручкою по чистому аркушу. Крiзь блiду сiтку клiтинок проступали контури замку – половина веж обрушилась, i над донжоном здiймалися язики полум’я. Облога вежi, таран гатить у браму, полчища варварiв лiзуть по стiнах…

Темпераментний монолог Карательки змiнився ядучою тирадою довгого, як жердина, професора схiдноi лiтератури;