Вона прийшла, та вiдкинула убiк невеличку шкiряну сумочку, яку давно пора було порiзати, та використати клаптики замiсть латок на крiсло, що давно волало про забуту дiрку та щоразу нагадувало про це сталевими пружинами. Проте сумка вже була нiнащо нездатна – тiльки милувати очi котiв та собак на смiтнику. «Коли ж це сталося? Мабуть в оскаженiлому натовпi, у пiдземцi», – вирiшила Гейдвiг. Вид у неi i справдi був не з найкращих. Завтра треба сплачувати ренту за цю халупу, яку власник називае апартаментами. Якi? Звичайний бедсiттер, де розмiщуеться спальня, вiтальня, кухня та робоча майстерня, захаращена уламками сухого гiпсу та глини. Рiзкий дзвiнок телефона привiв Гейдвiг до тями i вона, спотикаючись, дошкандибала до цього набридливого крячуна i взявши слухавку, була готова розбити цей апарат, але раптом вона заспокоiлася. «Так, я буду… Отже, де саме вечiрка? Максе, менi треба з тобою поговорити, я зараз у скрутi. В мене викрали останнi грошi». Раптом голос зник i Гейдвiг почула цi довгi гудки. Отже, на вечiрку вона пiде. Пiшки, бо нi на чому. Макс хоча i не вартий ii довiри, проте зараз вiн останнiй порятунок.

***

«In this town we call home everybody hail to the Pumpkin-song», – Мерлiн Менсон вереском оглушив Гейдвiг, коли вона увiйшла до темного примiщення у штучному павутиннi зi страхiтливими тарантулами та загубилася у готичному натовпi, що святкувала Гелловiн. Вона озиралася у пошуках Макса, i коли вона так його i не впiзнала i вирiшила йти, вона вiдчула терпкий цiлунок на своiй шиi.

– Максе, це ти? – спитала вона i, не почувши вiдповiдi, продовжила. – Нам треба поговорити, я казала по телефону про що. Є мiсце спокiйнiше?

Вiдповiдi так i не було. Чоловiк почав просувати ii до виходу з клубу, i коли задуха примiщення залишилася позаду, вiн тихо вiдповiв:

– Макс не змiг. Я замiсть нього. Ти, мабуть, Гейдвiг?

Вона кивнула.

– Так, ти навiжена, яку вiн менi описував, – продовжив вiн тоном оцiнювача. – Саме така менi i потрiбна. Ти знаеш, як створюють ляльок?

Звiсно, Гейдвiг знала, як робити скульптури. Вони чимось подiбнi до людей та до iх маленьких копiй – такi ж навiженi у серединi.

– Ти хто? І чому Макс не прийшов? – злякалась вона. – Не наближайся, бо покличу копiв.

– Макс розповiдав про тебе, тобi нiчого не загрожуе. Я можу вирiшити твоi проблеми, якщо хочеш, – незнайомець залишався у темрявi, i вiд того його баритон звучав загадково i дещо лячно. – Кривдити я нiкого не буду. Ти зараз поiдеш зi мною. Це стосуеться роботи, яку я хочу тобi запропонувати. Макс дав менi гарантii, що ти погодишся. Не станемо його засмучувати. Я тебе переконав?

– Так. І яка робота?

– Не на вулицi про це ж казати. Їдьмо до мене обсудити умови.

У примарному неоновому свiтлi Гейдвiг розгледiла перстень на пальцi незнайомця – не дуже дорогий чи коштовний, з чорним прямокутним каменем, який було трохи змiщено праворуч. Коли вiн ворушив пальцями, вiдкриваючи дверi авто, асиметрiя цього персня вразила Гейдвiг: лiва частина була бiльш високою, нiж права, та нагадувала гiлля дерева; щодо останньоi, то ii решiтка була схожа на череп. Проте вiдмовлятися було запiзно, i вона зайняла задне сидiння. Чоловiк сiв за кермо; автiвка швидко рушила по пагорбах нiчного мiста. На крутих поворотах у Гейдвiг перехоплювало подих, вона мiцно хапалася за спинку крiсла водiя, та ледве не кричала вiд страху, бо кожного разу iй здавалося, що автiвка мае перевернутися, або врiзатися у стовп чи дерево.

Десь хвилин за сорок вони так i кружляли по трасам та автобанам мiста, поки за вiкнами не запанувала цiлковита темрява: вони покинули цивiлiзацiю та мчали на повнiй швидкостi прямо по дорозi до лiсу, потiм, звернувши з траси, авто поiхало навпростець через хащi. Гейдвiг розумiла, що питати зараз недоречно, але iй було справдi моторошно. Кiнчики ii пальцiв охолонули та стиснули спинку крiсла, де був незнайомець. У головi промайнула думка про манiяка, але раптом машина зупинилася.

– Ну що, тобi сподобалася поiдка? – поцiкавився незнайомець. – Макс казав, що ти не з полохливих, але зараз я, мабуть, роздумаю, мати з тобою справу. Ти менi шию ледве не роздряпала