Батяр з Клепарова

Андрiй Аркан

Андрiй Аркан (справжне прiзвище Тимчишин; нар. 1964 р.) – украiнський режисер, сценарист, актор, дипломант (2011) та лауреат (2013) мiжнародного лiтературного конкурсу «Коронацiя слова». З 2008 року i до сьогоднi – засновник i керiвник громадськоi органiзацii «Кiновiзiя». Мешкае у Львовi.

Львiвського батяра Северина Бабiя i Марту Брук, дочку вiдомого в мiстi психотерапевта, наприкiнцi 30-х рокiв поеднало захоплення джазом та модними естрадними ритмами. Саме пiсля одного з концертiв розпочинаеться чарiвна iсторiя iхнього кохання з карколомними пригодами у вирi апокалiптичноi доби.

Львiв передвоенний та перших рокiв Другоi свiтовоi вiйни… Кому належало це дивовижне мiсто? Польщi? Радянським, а згодом i нiмецьким окупантам?… Насамперед Львiв завжди належав батярам. Попри будь-якi злигоднi й жахiття часу, вони нiколи не втрачали людськоi подоби та гiдностi. Бо правдивий батяр дуже добре знае, що таке справжня, всеперемагаюча любов, яка сильнiша вiд самоi смертi…

Андрiй Аркан

Батяр з Клепарова

роман-фантазiя в стилi ар-деко

Вiн гуляв i вбивав по-королiвськи. А королева була така прекрасна…

    Емiль Золя

1

У безконечнiй тишi безмежного Всесвiту згасали останнi акорди. Оркестр завершив трiумфальне прем’ерне виконання джазовоi композицii. Мелянхолiйна i така млосно-тягуча пауза нараз оповила всю залу, запанувала у ii видимому й невидимому просторi, який мерехтiв у пасмах легкого туману вiд гарячих потокiв потужного освiтлення, людського тепла, папiросного диму та випарiв з кухнi. Тут не обiйшлося й без хитромудрих фокусiв пана Адама. Йому, звичайному електрику, вдалося вмiло поеднати магiю музики з магiею свiтла.

У такi нетривкi митi щастя, яке пронизувало аж до слiз, водночас присипляючи та заспокоюючи душу, багатьом постiйним вiдвiдувачам цього знаного на пiв-Львова закладу Зеника Смаги бажалося лише одного – померти! В ту ж мить покинути грiшну Землю, нiколи бiльше не повертатися до ii вiчних проблем, до думок i балачок про грошi, злиднi i хвороби, до тих нестерпних, тепер уже постiйних репортажiв та розмов про нову, велику вiйну…

Труба Енвера Булфара в загальному звучаннi всього оркестру не розчарувала i нiкого не лишила байдужим. То було несамовите переживання чогось незвiданого, чогось, що нiяк не передаеться словами. І, як ознака доброго дива музики, пiсля завмирання останньоi ноти ще довго тиша панувала у просторi.

Та ось публiка з вiдчутним задоволенням, бо несила було вже тамувати подих, поволi виходила з навислоi паузи. Спочатку полинули поодинокi плескання рук, i вже за кiлька секунд одностайно i бурхливо, зi схвальними вигуками, а подекуди вже й на американський манiр – свистом, зала дякувала оплесками щасливим, усмiхненим музикантам, яким цього разу вдалося проникнути в найпотаемнiшi i найтемнiшi закутки нутра вибагливоi львiвськоi публiки.

Вiд щастя Зеник перебував на сьомому небi. Сьогоднi був його день. Йому випало пережити саме той рiдкiсний момент у життi, про який кажуть, що зорi на небi зiйшлися, i доля подарувала йому хвилини найвищого пiднесення та блаженства.

Нове, дорогоцiнне придбання Зеника Смаги – геть юний трубач, татарин Енвер Булфар. Неймовiрно талановитий, генiальний музикант, унiкальний i своiм хистом, i своею манерою гри, що всi у Львовi, навiть витонченi поцiновувачi джазу, не могли надивуватися: як таке могло статися, як воно могло з’явитися у мiстi, де нiколи не iснувало видатних традицiй джазового музикування, та ще й у татарськiй, мусульманськiй родинi…

Вперше Зеник побачив Енвера досить давно, на виступi в ресторацii «Колiзей», коли юному генiю заледве минуло п’ятнадцять лiт. Гра Енвера настiльки заполонила Зеникову душу, що вiн твердо постановив – за будь-яку цiну переманити молодого трубача до себе.

Енвер, хоча й був ще зовсiм хлопчиськом, та на диво дуже добре знав собi цiну. Мабуть, далася взнаки спадкова пiдприемницька жилка народу, до якого вiн належав, а особливо виховання в його не бiднiй i напрочуд лiберальнiй родинi. Багато родичiв Енвера навчалися у найпрестижнiших унiверситетах Європи, ставали з часом вiдомими юристами, фiнансис