Втiкач iз Бригiдок
Андрiй Анатолiйович Кокотюха
Ретророман
Львiв, осiнь 1916 року. Героя вiйни, украiнського сiчового стрiльця Захара Ладного пiдозрюють у вбивствi через ревнощi. Його взяли пiд варту i тримають у тюрмi Бригiдки. Звинувачення кидае тiнь на всiх добровольцiв. Захистивши стрiльця, Климентiй Кошовий може врятувати честь Легiону. І хоча Клим через вiйну покинув адвокатську практику, вiн погоджуеться спробувати. Далi подii розвиваються стрiмко: Ладний робить вiдчайдушну спробу втекти з в’язницi, взявши Кошового в заручники. Почавши приватне розслiдування, Клим i його друг Йозеф Шацький знову занурюються в свiт кримiналу, де вже наново подiлили владу, ближче знайомляться з сiчовими стрiльцями та стикаються з хитрощами росiйських шпигунiв. А розбрат, який таемний ворог сiе довкола, вперше ставить пiд загрозу кохання украiнця Кошового i полячки Магди Богданович…
Андрiй Вiкторович Кокотюха
Втiкач iз Бригiдок
Окрема подяка
Мiськiй адмiнiстрацii Львова та особисто Андрiевi Садовому -
за всебiчну пiдтримку та гостиннiсть.
Львiв, жовтень 1916 року,
«Приют для хворих i виздоровцiв УСС», вулиця Петра Скарги[1 - «Приют для хворих i виздоровцiв УСС», вулиця Петра Скарги – заснований 1914 року у Львовi для потреб Львiвськоi станицi Легiону Украiнських Сiчових Стрiльцiв пiд керiвництвом отамана Михайла Волошина. Мiстився у великому будинку, нинiшня назва вулицi – iменi Пирогова.]
«Я зроблю це, i вже нiхто мене не зупинить…»
Написавши речення, Захар вiдкинувся на вигнуту спинку рипучого вiденського стiльця. З такоi вiдстанi, ще й при тьмяному свiтлi гасовоi лампи, вiн уже не мiг читати. Хоча вважався в полку одним iз кращих, якщо не кращим стрiльцем. Пiсля бою при Стрипi,[2 - У липнi 1915 року легiонери УСС спiльно та пiдроздiли австрiйськоi армii зайняли позицiю вздовж рiчки Стрипа, що на Тернопiльщинi. Пiдроздiли мали завдання не пропустити царську армiю до Бережан. Наступ росiян почався в вереснi, вони прорвали фронт, змусили супротивника вiдступити. Сiчовi стрiльцi стояли в резервi, i 31 жовтня вони змогли зупинити наступ та перейти в контрнаступ. Бiй вважаеться наймасштабнiшим у iсторii УСС.] коли сотня закрiпилася на здобутих позицiях, а в донесеннях командири навипередки рапортували – росiян зупинено, про Ладного ходили спершу чутки, потiм – легенди. Сiчовик не спростовував нiчого, хай говорять що хочуть. Чим фантастичнiшими будуть iсторii, тим швидше iх дiзнаються у Львовi.
Це потiшить Оксану: чоловiк – герой.
Оксана.
Викинути ii з голови Захаровi не вдавалося, що б не робив. Навiть пити почав тут, у притулку, хоч пиятики не вiталися. Та героя не чiпали скiльки могли. Його сумну iсторiю тут знали всi, включаючи панi Косакевичеву,[3 - Ольга Косакевичева, в описаний час – управителька Приюту.] тому обмежувалися виховними розмовами, i то ними не набридали. Згодом, коли заливатися до нестями набридло самому, Ладний дiзнався – управителька наказала не звертати на нього уваги. Пояснивши свою тактику: «Хлоп дорослий. На вiйнi знав, що мае робити. Напевне, й тепер робить що мае. Дайте час, оклигае, усе минеться».
Наче у воду глядiла, хоч не до кiнця вгадала.
Захар оклигав, привiв себе в порядок й знову виглядав, мов намальований. Проте нiчого не минулося. Спробував iнший спосiб – порадили колеги, якi пережили те саме. Але повii теж не послабили бiль. Навпаки, пiсля полегшень накочувала огида. Вояк, котрий годував вошей в окопах та вибирався з бою по розiрваних снарядами частинах тiл бойових побратимiв, не мiг пояснити собi ii природи.
Коли знудило вперше, просто на несвiже, просякнуте чужими секретами простирадло, чорнява, з маленькими грудями дiвуля сахнулася. Потiм – iстерично зареготала, вирiшивши: черговий п’яний. Без кiлькох таких полюбовникiв не минае робочого тижня, ото б натовкти iх у власну гидоту писками, мов цуценят… Дiвка не стрималася, вилила на нього весь накопичений гнiв. Ладний незграбно вдягнувся, кинув, не дивлячись на сильно намальоване лице, грошi на стiл, швидко пiшов геть, ледь стримавшись, аби не залити ганьбу й сором у найближчому барi.
Але пережитий тодi сором не прогнав болю.
«Я