Дороги, що ми обираемо = Тhe roads we take

О. Генрi

«Важливi не дороги, якi ми обираемо, важливе те, що у нас в душi», – написав О. Генрi (1862—1910) в одному зi своiх оповiдань. Його твори – це iсторii клеркiв, продавчинь, бродяг, невiдомих художникiв, дрiбних авантюристiв, фермерiв, iхнi долi, помилки, щастя, сльози. Лаконiчнiсть викладу, тонкий гумор, незвичайнiсть сюжету i завжди непередбачувана розв’язка уже бiльше ста рокiв привертають увагу читачiв до малоi прози О. Генрi, великого письменника «маленьких людей».

В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование.

О. Генрi

Дороги, що ми обираемо = Тhe roads we take

Дороги, що ми обираемо

Дороги, що ми обираемо

За двадцять миль на захiд вiд Таксона «Вечiрнiй експрес» зупинився бiля бака, щоб набрати води. Крiм потрiбноi для паровика води, знаменитий експрес прихопив i дещо iнше, не дуже для нього корисне.

Поки кочегар вiдчiплював накачувальний шланг, Боб Тiдбол, Акула Додсон та iндiанець-метис на iм’я Джон Великий Пес видряпалися на локомотив i продемонстрували машинiстовi три круглi отвори своiх кишенькових гармат. Цi отвори справили на машинiста таке сильне враження можливими наслiдками свого застосування, що вiн пiдняв обидвi руки жестом, який зазвичай супроводжуе вигук: «Та що ви кажете! Це неймовiрно!»

За коротким наказом Акули Додсона, який очолював це наступальне вiйськове з’еднання, машинiст злiз додолу i вiдчепив локомотив i тендер. Потiм Джон Великий Пес, видершись на купу вугiлля, грайливо спрямував два револьвери на машинiста й кочегара i запропонував iм вiдiгнати локомотив на п’ятдесят ярдiв i чекати подальших вказiвок.

Акула Додсон i Боб Тiдбол, гребуючи пропускати через дробарку таку бiдну на золото породу, як пасажири, кинулися до багатих покладiв поштового вагона. Вони виявили, що кур’ер свято вiрить в те, що «Вечiрнiй експрес» не набирае нiчого небезпечнiшого – чисту воду. Поки Боб вибивав цю хибну думку з його голови рукiв’ям свого шестизарядного кольта, Акула Додсон пiдкладав динамiт пiд сейф поштового вагона.

Сейф вибухнув, видавши на-гора тридцять тисяч золотом i банкнотами. Цiкавi пасажири повистромляли голови з вiкон, придивляючись, чи не збираеться бува на дощ.

Провiдник кинувся до мотузки дзвiнка й смиконув ii, але вона подалася без будь-якого опору й обвисла. Акула Додсон i Боб Тiдбол, запхавши свою здобич у грубенький брезентовий мiшок, вистрибнули з поштового вагона i побiгли до локомотива, спотикаючись у своiх чоботях на високих пiдборах.

Попри свiй мовчазний гнiв, машинiст обачливо скорився наказу i швидко вiдiгнав локомотив вiд непорушних вагонiв. Але перед тим, як це сталося, кур’ер-поштовик, прийшовши до тями пiсля переконливих аргументiв Боба Тiдбола, вискочив зi свого вагона з вiнчестером у руках i внiс вагомi корективи у гру. Мiстер Джон Великий Пес, сидячи на купi вугiлля в тендерi, ненароком пiшов не з тiеi карти, пiдставившись пiд кулю мiшень, i кур’ер пристукнув його козирем. Дiставши кулю точно промiж лопаток, iндiанський лицар з великоi дороги беркицьнувся на землю, збiльшивши таким чином частку своiх компаньйонiв у здобичi на одну шосту кожному.

За двi милi вiд бака з водою машинiсту наказали зупинитися.

Грабiжники знахабнiло помахали йому рукою на прощання i гайнули крутосхилом до густого лiсу, що рiс обабiч залiзничноi колii. Через п’ять хвилин, продершись через гущавину чапаралю, вони вийшли на галявину, де стояли прив’язанi до низько звисаючих гiлок трое коней. Один з них чекав на Джона Великого Пса, якому вже нiколи не судилося iздити верхи нi вдень, нi вночi. Грабiжники зняли з нього сiдло та вуздечки i вiдпустили на всi чотири сторони. Осiдлавши двох iнших коней i перекинувши мiшок через луку на одному з них, швидко, але обережно подалися вони лiсом, а потiм – дикою пустельною ущелиною. Там кiнь пiд Бобом Тiдболом послизнувся на вкритому мохом каменi i зламав передню ногу.

Вони вiдразу ж пристрелили його пострiлом у голову i сiли порадитись, як бути далi. Наразi вони перебували в безпецi завдяки пройденому ними заплутаному шляху, тож проблема часу перестала бути такою важливою. Вiд найпрудкiшого