Наближення. Переклади (збiрник)

Коллектив авторов

Ця книжка мiстить найповнiше на сьогоднi зiбрання перекладiв Івана Драча (нар. 1936 р.), вiдомого украiнського поета, громадсько-полiтичного дiяча, лауреата Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Шевченка, Героя Украiни. Чудовий знавець свiтовоi поезii, Іван Драч iз ii величезноi скарбницi вибирае для перекладу вiршi славетних попередникiв i своiх сучасникiв, якi найбiльш спiвзвучнi його власним вiдчуттям i думкам. Талант поета дозволяе Драчу не тiльки передати дух художнього твору iншомовних майстрiв слова, але й стати для них справжним спiвавтором, демонструючи перегук iдей, образiв, стильових рiшень. Його переклади нищать усяку часову вiдстань мiж творами й поколiннями, зближують народи i культури, вiдкриваючи Украiнi дивосвiт поезii багатьох краiн.

Іван Федорович Драч

Наближення

Переклади

© І. Ф. Драч, 2017

© І. С. Рябчий, упорядкування, 2017

© В. О. Брюгген, передмова, 2008

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017

* * *

Розмова з другом-перекладачем

Є щось святотатницьке в перекладi.

Ну, переклади троянду – матiолою.

Грацiознiсть Венери – Попелюшкою голою.

Запахiв несумiснiсть – вся в перекладi!

Перекласти, перевезти, перевести.

Перевести славу за мiзинок слова?!

Перекласти, щоб не переклясти! Ну, а вiртуознi жести?

Ну, а фiбри словошлюбiв – золота ж основа,

Вся посiчена iнакшiстю чужого подиху.

Подих – хай чудесен, хай на диво дивнословен.

Кожне слово славне, славне аж до подвигу…

Контрабасе, шепiт скрипки поклади менi болиголовом!

Так. Інакше ж неможливо. Як же менi губи в губи,

Як же менi сонце в сонце – тiльки в словонебi вiдшукати.

Щоб в менi чужi своiми запеклися лютi згуби,

Щоб в цикуту не стрибали з божевiлля всi цикади.

Так. Хай так. Чи тiльки варiацiя

Іншомовна, чи й твоя тонка сейсмiчнiсть

Ходить у словах моiх, неначе в бранцях,

І волае, i волае про катастрофiчнiсть

Спроби слово в iнше слово вбгати —

Ой, кричить твое й мое: ми ж близнюки, ми ж парнi…

Нi! Не буду бiльш переклад хижо ганити —

Сам я з тоi ж словобуцегарнi.

Сам спiшу до Лорки! Навiжено сам я – до Неруди!

Вiддаюсь як проклятий твоему ямбу i хорею…

Але що це, що? О, як судомить нагло груди.

А, це ти! Ну що ж – переклади мене…

Стрiляй мене – зорею…

Сутра соняшника

(За Алленом Гiнзбергом)

Я блукав берегом брудного консервного звалища, i всiвся у великiй тiнi паровоза «Сазерн Пасiфiк», i дивився на захiд сонця понад коробками вгору по горах, i ридав.

Джек Керуак сидiв поряд зi мною на iржавiй вигнутiй балцi, друг, i ми, сiрi й смутеннi, однаково гадали про власнi душi в оточеннi вузлуватого залiзного корiння машин.

Покрита нафтою рiка вiдбивала багряне небо, сонце сiдало на останнi пiки над Фрiско, в цих водах нi рибини, в горах – анi вiдлюдника, лише ми, червоноокi й сутулi, наче старi злидарi бiля рiки, сидiли втомленi, з власними думами.

– Подивися на Соняшник, – сказав менi Джек. На тлi сонця на вечiрньому прузi стояла мертва тiнь без кольору, велика, неначе людина, горюючи над мотлохом тирси староi. Я пiдвiвся, зачарований, – це був мiй перший Соняшник, пам’ять про Блейка, моi прозрiння – Гарлем i Пекла Іст-Рiвер, i мостом брязкiт сендвiчiв Джона Грiзi, трупики дитячих вiзочкiв, чорнi витертi шини, забутi, без вiзерункiв, вiршi на березi рiчки, горшки i кондоми, ножi – все сталевi, але не нержавiючi, – i лиш цей бруд липучий i леза гострих артифактiв вiдходять в минуле:

сiрий Соняшник на тлi сонця на вечiрньому прузi, потрiсканий, смутний i запилюжений, i в очах його кiптява, i смог, i дим допотопних локомотивiв; вiнчик з бляклими пелюстками, зiгнутими i щербатими, як поруйнована корона, велике лице, деiнде насiння висипалось;

скоро вiн стане беззубим ротом гарячого неба, i променi сонця погаснуть в його волоссi, немов павутина засохла;

листки стримлять iз стебла, наче руки, жести iз кореня в тирсi, вапно iз гiлок опало, мертва муха у вусi.

Несвята побита рiч, мiй Соняшнику, моя душе, як тодi я любив тебе!

Цей бруд був не людським брудом, але брудом смертi i людських паровозiв,

вся запона пилюки на б