Криниця для спраглих. Кiно (збiрник)

Іван Федорович Драч

Іван Драч (нар. 1936 р.) – людина рiзнобiчно обдарована: вiн вiдомий широкому загалу не тiльки як поет, перекладач, мислитель, громадський дiяч, полiтик, перший голова Народного Руху Украiни (1989), Герой Украiни (2006), а i як кiносценарист i драматург. За сценарiями Драча свого часу було створено низку справдi культових фiльмiв – «Криниця для спраглих» (196?), «Камiнний хрест» (1968), «Пропала грамота» (1972) та iн.

До видання увiйшли сценарii та кiноповiстi митця, визнанi знаковими сторiнками вiтчизняного кiнематографа.

Іван Федорович Драч

Криниця для спраглих

Кiно

© І. Ф. Драч, 2010

© І. С. Рябчий, упорядкування, 2017

© С. В. Тримбач, передмова, фiльмографiя, 2010

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017

* * *

Іван Драч як кiнематограф

Іван Драч – веселе, колюче й задерикувате iм’я.

Вiн з’явився в поезii замало не п’ятдесят лiт тому й одразу сплутав «карту буднiв»: селянський побут i звичаi iз суто мiськими реалiями, закон вiдносностi з копанням картоплi, Сар’янiв та ван Гогiв з Горпинами й Теклями з порепаними ногами…

Зачаклований ним дитинячий образ села помандрував у мiсто й отаборився там у дивовижному синтезi. Украiна устами свого сина промовляла про те, що не хоче бiльше ототожнювати себе iз хлiборобською культурою, як i не хоче скидати останню з корабля сучасностi.

Драч екзистенцiальний

У цьому був певний виклик: за писаними i неписаними законами Росiйськоi iмперii украiнцям належало сидiти на своiй дiлянцi землi та вирощувати пшеницю й картоплю. Переiжджаючи до мiста, вони змушенi були одриватись вiд коренiв i нести своi грiшнi тiлеса на асфальтову планету. Мiсто, а надто велике, уявлялося частиною великого iмперського тiла i вже не було Украiною. Тут належало «закидати по-руському» i стидатися своеi провiнцiйностi, вичавлюючи ii з себе по краплi, мов рабську сукровицю.

Отож постало питання: як не втратити, не стратити себе, як, кинувшись у велетенський вируючий казан iз цивiлiзацiйним варивом, виплисти з нього самим собою, бодай i видозмiненим. Як, власне, вибрати себе iз себе ж самого – перед обличчям можливоi смертi. Подiбну ситуацiю в унiверсальних вимiрах активно програвали у фiлософii екзистенцiалiзму, такоi популярноi у 1960-тi. У фiлософii, i в мистецтвi, звичайно. Скажiмо, в «Тiнях забутих предкiв», фiльмi Сергiя Параджанова про смерть як плату за спробу вибратися за межi родового життя i родовоi, колективiстськоi моралi, Іван i Марiчка замiсть нищити одне одного в iм’я традицiйноi помсти, кохаються i тим уже вмирають. Бо iм гарантовано безплiддя: рiд не буде продовжено…

Рiд не буде продовжено. У сценарii Івана Драча, а потiм i в однойменному фiльмi Юрiя Ілленка «Криниця для спраглих» старий батько не мае дiтей, бо всi вони живуть у мiстi, а це значить – вони чужi, якогось iншого, незрозумiлого кореня й моралi. Вiн викликае iх телеграмою про власну уявну смерть, i вони приiздять у мертве село, що замiтаеться пiском i безпам’ятством. Дiти почуваються мумiфiкованими, бо ж не чують пiд собою материнського грунту. І батьковi лишаеться витягти родове Дерево iз Земного лона i завдати собi на плечi. Куди, куди подiтися з тим Деревом? Надiя усе ж не гасне: слiдом iде невiстка дiдова, котрiй ось-ось родити. На цiй, саме на цiй землi. І воскресне рiд, i примножиться, i знову в криницях з’явиться жива дзвонкова вода. Суб’ективнiсть людська, за екзистенцiйним постулатом, передуе iснуванню – i цю життеву мудрiсть iнтуiтивно вловлюе поет i драматург. Людське життя розiп’яте мiж народженням i смертю, а самотнiсть е особливо страшною для людини патрiархальноi формацii, вiднедавна вкинутоi у цивiлiзацiйнi трансформацii.

Одним iз перших почув загрозу «загибелi всерйоз» пiд котком цивiлiзацiйних конфлiктiв Олександр Довженко. «Украiна в огнi!» – в розпачi прокричав, протужив вiн.

У куди благополучнiшi 1960-тi нове поколiння украiнцiв – практично у тiй же традицii – продовжуе фiксувати сейсмiчнi негаразди: земля гойдаеться, щезае з-пiд нiг. У Москвi юний вдiкiвський студент Леонiд Осика приходить до слухача Вищих сценарних курсiв i вже знаме