Марiя Антуанетта

Стефан Цвейг

Ця книга – художня бiографiя французькоi королеви Марii Антуанетти, яка написана вiдомим австрiйським письменником Стефаном Цвейгом (1881–1942). П’ятнадцятирiчною дiвчинкою донька iмператрицi Марii Терезii покинула Вiдень, щоб вийти замiж за майбутнього французького короля Людовiка XVI. Безтурботна, жiночна, примхлива Марiя Антуанетта мислила свое життя як низку задоволень, навiть не пiдозрюючи, що через двадцять рокiв пiсля урочистого в’iзду в Париж вона буде змушена все свое – корону, дiтей, життя – боронити вiд подiй Французькоi революцii, пройти шлях вiд трону до гiльйотини й померти, не втрачаючи вiдваги та величi перед свiтом.

Стефан Цвейг

Марiя Антуанетта

© П. В. Таращук, переклад украiнською, 1991

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017

* * *

Передмова

Написати iсторiю Марii Антуанетти – це поновити понад сторiчну суперечку, в якiй i обвинувачi, i оборонцi затято обстоюють свое. Нещадного тону суперечцi надали обвинувачi. Щоб повалити монархiю, революцiя мусила вразити королеву, а в королевi – жiнку. Бо правда й полiтика рiдко вживаються в однiй хатi, i годi сподiватися правдивостi там, де догiдливi служники громадськоi думки прагнуть зобразити ту чи iншу постать так, щоб ii вподобала бiльшiсть. Щоб доправити Марiю Антуанетту до гiльйотини, ii не проминули жодним поговором i не гребували будь-яким засобом; газети, брошури та книжки без вагань приписували «австрiйськiй вовчицi» всi нечестя, будь-яку моральну зiпсутiсть i найнеможливiшi збочення; навiть у самiм осередку правосуддя, в трибуналi, генеральний прокурор патетично порiвняв «удову Капет» iз найрозбещенiшими жiнками свiтовоi iсторii – з Мессалiною, Агриппiною та Фредегундою. Але 1815 року, коли на трон знову зiйшли Бурбони, все перемiнилось: щоб улестити династiю, образ дияволицi замальовували найяснiшими барвами; в усiх тогочасних писаннях Марii Антуанеттi незмiнно кадили фiмiам i пiдсували нiмба. Далi пiшли панегiрики: несамовито боронили безперечну чесноту Марii Антуанетти; вiршем i прозою вихваляли ii жертовнiсть, доброту i справжнiй героiзм; а щедро зрошений сльозами серпанок вигадок i байок, який здебiльшого виплiтавсь аристократичними ручками, дооздобив прояснiлий образ «reine martyre», королеви-мученицi.

Психологiчна правда, як воно здебiльшого й бувае, лежить посерединi. Марiя Антуанетта не була нi великою святою роялiзму, нi хвойдою, «grue» революцii, а лише пересiчнiстю, звичайною, врештi, жiнкою, не дуже розумною i не дуже дурною, була, як то кажуть, нi те нi се i не мала нiякоi схильностi до добра й щонайменшого потягу до зла; була пересiчною жiнкою минулого, сьогодення й прийдешностi, не виказуючи демонiчних нахилiв i жадоби геройства, – отже, пiдстав для трагедii вкрай мало. Проте iсторiя – незрiвнянний демiург: щоб поставити дiткливу драму, iй зовсiм непотрiбен героiчний характер для центральноi ролi. Адже трагiчне породжують не тiльки демонiчнi риси людськоi вдачi, а, здебiльшого, лише несумiрнiсть людини з ii долею. І в драматичних шатах така несумiрнiсть постае тодi, коли надлюдина, герой, генiй вступае в конфлiкт iз навколишнiм свiтом, занадто вузьким i ворожим для завдань, якi йому визначила доля, – як-от Наполеон, що задихався на мiзернiм островi Св. Гелени, або в’язень своеi глухоти Бетховен, – постае завжди i всюди, коли видатна особа не знаходить своеi мiри, виходу власнiй силi. Але трагiчне постае ще й там, де людинi пересiчноi, а то й просто слабкоi вдачi дiстаеться нелюдська доля, де на неi лягае вiдповiдальнiсть, яка ii згнiчуе i розчавлюе, – i, дивлячись чисто по-людськи, такий трагiзм видаеться менi ще разючiшим. Бо ж незвичайна людина пiдсвiдомо завжди шукае незвичайноi долi; прагнення героiчного або, як казав Нiцше, «небезпечного» життя притаманне вже самiй ii несвiтськiй натурi – i вона стае на герць з усiм свiтом, адже цього вимагае ii вiдважна вдача. Отже, генiй, зрештою, почасти сам завинив у своiх стражданнях, бо вiн нiби покликаний пройти випробування вогнем, щоб знайти вiдповiдну мiру своiй нелюдськiй силi; як буря пiдхоплюе чайку, так i його могутня доля штовхае його все да