Троща
Василь Шкляр
Для нього, вiдчайдушного вояка УПА, вiйна вже минула, проте боротьба тривае у невгамовному серцi. «Своi» i «чужi», дружба та розбрат, кохання i зрада, помилування й помста… Усе переплелося й вiдгукнулося болем, коли через багато рокiв вiн натрапив на свiжу могилу давно загиблого побратима. Минуле накочуеться з новою силою, щоб вiн постав перед розгадкою таемницi, перш нiж розпочати нове життя. Доля всмiхаеться йому очима коханоi жiнки, але не приносить душевного спокою. Вiн – воiн, i ця битва – на все життя…
Василь Шкляр
Троща
© Шкляр В. М., 2017
© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2017
© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017
* * *
Частина перша
Зрада
1
Блискавка з чистого неба мене б так не вразила, як та могила, що ii я побачив одного похмурого дня на мiському цвинтарi. Не знаю, що занесло мене знiчев’я в те невеселе мiсце, мабуть, саме Провидiння, хоч, кажуть, е така прикмета в людинi – iнодi вона безпричинно заходить на цвинтар. Якийсь потаемний iнстинкт чи що воно, Бог його знае, а от часом тягне тебе пройтися бiля чужих могилок. Походиш, порозглядаешся, а потiм сядеш у тишi, подумаеш.
Хоч, сказати по правдi, мене пригнiчують тутешнi мiськi кладовища, куди замiсть церковних дзвонiв долинають дзвiнки трамваiв. Тут навiть дерев’яного хреста не побачиш – натомiсть стоять бетоннi, сiрi, як хiдники, надгробки з напiвстертими написами, подекуди стримлять фарбованi бляшанi обелiски з п’ятикутними зiрками на макiвках, а як десь i побачиш хреста, то хiба з металевих труб, i менi здаеться, що крiзь тi труби вiтер дiстае аж до небiжчика. Я вже не кажу про забутi могили, зарослi бур’янами, захаращенi злинялими штучними квiтами та брухтом з’iдених iржею огорож.
Нi, не хотiв би я тут лежати. Посидiти – iнша рiч.
Зручне мiсце я знайшов на ближнiй до в’iзноi брами алеi, де й пам’ятники були добротнiшi – таки з каменю, не з бетону, i лави мiцнiшi, не трухлi. Сiв я на таку лавицю, ще не облущену вiд зеленоi фарби, замислився, як i личить статечному чоловiковi, а погляд мимоволi ковзнув по написах – у якому ж товариствi я оце примостився? Ну, компанiя звична як для цього некрополя: скворцов-молодцов, лiсiцин-кунiцин… І раптом на чорному вiтрилi габро я прочитав:
Тимчак Михайло Степанович
1924–1972
Мене обдало гарячим вiтром. Що за чортiвня? Точнiсiнько так звали мого друга, який загинув далеко вiд цього мiста 1947-го. Кожен iз нас, певна рiч, може мати не одного повного тезку, але тут збiгався ще й рiк народження – 1924-й.
Я пiдiйшов упритул до пам’ятника, де на чорному габро крiпився портрет небiжчика. У грудях менi замлоiло. Це був невиразний, розмитий фотовiдбиток на порцеляновому овалi, але я вiдразу впiзнав Михайла. На знiмку вiн був набагато старший, i, якби не напис, я б не звернув на нього уваги. Але тепер у мене не залишилося жодного сумнiву: вiн.
Я сторожко роззирнувся. Здавалося, що за мною хтось стежить. Це не була параноя, пiсля повернення з таборiв я часто помiчав за собою «хвостiв», яких лагiдно називав хлопцями в чорних плащах. Але цього разу я присоромив себе за надмiрну обачнiсть, хоч мою тривогу можна було зрозумiти. Важко передати, що коiлося в моiй душi. Я ще довго вдивлявся в той знiмок, нiби хотiв переконати себе, що це якась безглузда помилка, святотатська бутафорiя, влаштована спецiально для мене.
На порцеляновому вiдбитку Михайло був у вiйськовому френчi, на плечах – офiцерськi погони, на грудях – пляма якогось ордену, чи то Червоноi Зiрки, чи, може, Бойового Червоного Прапора. Взагалi-то на пам’ятниках iз габро портрети здебiльш карбують, а тут нi. Порцеляновий овал не дуже пасував до чорного каменю, i я здогадався, що його приладнали пiзнiше, коли пам’ятник уже стояв на могилi.
Пiшов iз життя мiй… товариш, якщо виходити з дати смертi, два роки тому, тобто у сорокавосьмирiчному вiцi. Господи, що це?
Кров шумiла у скронях. Не пам’ятаю вже, як я вийшов iз того кладовища. Пригадую тiльки, що мою увагу привернули айстри, якi стояли на могилi у надщербленiй склянiй вазi. Квiти були ще свiжi.
2
Нас оточили б