Тричi продана
Павло Нанiiв
Вона була тричi продана. Рiдною матiр’ю-грекинею. Польським послом. До безтями закоханим чоловiком. Неймовiрно красива, надзвичайно зваблива винуватиця найпишнiших европейських балiв i неоднозначних полiтичних рiшень. Вона була в обiймах королiв i вельмож, але жодного разу так i не покохала по-справжньому. Звичайна невiльниця, що стала однiею з найупливовiших жiнок Польщi. Продана, зраджена, але не зламана. Софiя Потоцька – жiнка-легенда, що здолала шлях вiд невiльничого ринку до графських замкiв i королiвських покоiв…
Павло Нанiiв
Тричi продана
© П. Нанiев, спадкоемцi, 2017
© Depositphotos / massonforstock, обкладинка, 2017
© «Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2017
© «Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017
* * *
Частина перша
Софiя
Роздiл перший
Уперше продана
Боскамп Лясопольський покликав до себе Янека i звелiв збиратися в дорогу.
– А що пан накаже покласти йому в куфер? Чи досить пановi трьох пар бiлизни? – спитав сухий i довгий, як жердина, старий слуга.
Боскамп зиркнув на Янека i сказав, наче вiдрубав:
– Кальян!
Янек увiчливо вклонився i зник за дверима опочивальнi. За хвилину повернувся, подав курильне приладдя.
– Мушу знати, вельможний пане, чи досить буде трьох пар?
– Усе будеш пакувати, усе. Тiльки папери не руш. Я сам.
– Матка Боска! – здивовано сплеснув у долонi слуга. – Що сталося? Невже пан надумав кинути Туреччину?
– Надумав… А взагалi ти, Янеку, базiка, i менi не до вподоби твоя цiкавiсть… Проте скажу: вiд’iжджаемо до Полонii.
– Єзус-Марiя! Додому! Сьогоднi ж усi речi будуть спакованi.
– А папери не руш, чуеш?
– Чую.
– А поки що йди запрягай коней, бо менi негайно треба до мiста.
Янек, котрий був для посла i домашнiм слугою, i кучером, швидко запряг коней i знову з’явився перед господарем:
– Смiю повiдомити пана, що на нього чекае балагула.
Замiсть вiдповiдi Лясопольський оддав йому нерозпалений кальян.
– Матка Боска, що з паном скоiлося? Вiн же так любив димiти!
– Ну й базiка ти, Янеку! Любив димiти! А чому, га? Не знаеш? Та тобi й не можна знати. Що пановi можна, то хлопу зась.
Обличчя слуги спалахнуло образою:
– Хлоп, вельможний пане, часом i мудрi речi здатний розумiти…
Пан посол Речi Посполитоi Боскамп Лясопольський iнодi розмовляв зi слугою, як iз рiвнею. Тут, у турецькiй столицi, нi з ким було перемовитись рiдним словом, крiм Янека та тлумача. А сьогоднi ще така радiсть – королiвський наказ про повернення до Варшави. Там, на далекiй батькiвщинi, лишилися друзi, квiтучий сад з фонтанами, палац, залитий свiтлом лiхтарiв. Там хлопцi-дударi щовечора веселять благородне товариство. А вiн, ясновельможний, нудьгуе ось уже третiй рiк у турецькiй столицi, знемагае вiд спеки i димить кальяном, щоб показати туркам свою повагу до iхнiх звичаiв.
– До дябла кальян, чуеш, Янеку?.. А врештi – не треба, не роби з нього черепкiв, повеземо де Варшави оцю диявольську смолокурню, хай бачать нашi, чим тiшаться бусурмани. А поки що облиш ii та запрягай коней. Маю потребу з’iздити до мiста. А повернемося – вiдразу ж i в дорогу пакуйся.
За чверть години кованi копита, викрешуючи iскри з брукiвки, поцокотiли з подвiр’я посольського особняка на широку, запорошену вулицю Абиз-Авадж, що веде на берег священного Босфору. З розпеченого бруку пашiло вогнем. Пiд блiдо-синiм небом на шпилях мiнаретiв палахкотiли вiд сонця рiжки пiвмiсяцiв. Ще трохи – i екiпаж викотив на набережну – криву i майже безлюдну вулицю, що плуталася мiж пагорбами i замшiлими пнями вздовж протоки. Обабiч сивiли запорошенi кущi тамариску, звисав до води темно-зелений плющ, часом крiзь його зарослi проглядали облизанi вiтрами плiшини древнiх скель, деiнде височiли стрункi кипариси.
Лясопольський любив цю набережну, ii екзотику. Свiжий вiтер iз протоки проганяе спеку, тут легше дихати. Безлюддя, слабкий шелест плюща, повiльний плин води заспокоюють.
Янек сидiв на козлах фаетона, лiниво поцьвохкував батогом коней i думав,