Спокута

Свiтлана Олегiвна Талан

Що робити, коли життева стежина веде нас до труднощiв i негараздiв? Як iх подолати? Ця книжка – про найдорожчих, найрiднiших, найближчих – про сiм’ю. Вчинки батькiв i дiдiв мають безпосереднiй вплив на сьогодення нащадкiв. Часто дiти несуть хрест замiсть старшого поколiння i, опиняючись у скрутних ситуацiях, змушенi спокутувати грiхи рiдних… Сiмейнi зв’язки, складнi взаемини, переплетiння доль, надiя на краще майбутне i сила любовi – усе це чекае на читача на сторiнках роману.

Свiтлана Талан

Спокута

© Талан С., 2017

© Depositphotos / valuavitaly, DenBoma, обкладинка, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017

* * *

Єдиному та любому моему синовi Сергiю присвячую

Передмова

Кажуть, що колись високо в горах, там, де смереки чiпляють верхiв’ям пропливаючi над величавими Карпатами хмари, де дзюркочуть кришталево чистi гiрськi джерела, де течуть вниз прохолодно-прозорi води рiчок у сонячних блискiтках, стояла хатинка, до якоi тягнулася лiсом звивиста стежка. Там жила самотня бабця з поморщеним обличчям та покрученими вiд старостi пальцями. Стара була схожа на вiдьму, бо мала згорблену спину, гачкуватий нiс, маленькi темно-карi, аж до чорноти, очi, колiр яких не втратився з роками – вони не вицвiли, як то бувае у старих людей. А ще бабцю часто бачили вiвчарi вночi, коли та продиралася лiсовими хащами, щось бубонiла пiд нiс i збирала трави. Вiвчарi набожно перехрещувалися i не зачiпали ii: вона наводила на них острах бiльший, нiж зграя вовкiв. До хати староi вузька стежинка не заростала травою влiтку i була протоптана взимку. Бабцю мiсцевi мешканцi боялися, як чорт ладану, та все ж без неi нiяк не могли обiйтися. То живiт у кого схопить без причини так, що хоч на стiну лiзь, то зуб розболиться, то в поперек стрiльне – усi бiгли до староi, бо знали, що лише бабця може зарадити iх бiдi. А вечорами дiвчата перешiптувалися помiж собою про те, що лише стара може допомогти причарувати любого хлопця, та й зробить це так, що приклеiться вiн до дiвки на все життя й крiм неi нiкого iншого помiчати не буде. Парубки були бiльш стриманi. Та коли вже яка дiвка западе в душу, що нема спокою нi вдень нi вночi, то теж iшли до староi по допомогу.

Подейкували, що вона ще й могла допомогти жiнкам там, де нiхто не мiг зарадити: допомагала iм спекатися небажаноi вагiтностi. Тi, що були в неi в такому делiкатному питаннi, розповiдали по секрету своiм кумам, подружкам та сусiдкам, що робила стара це безболiсно та без поганих наслiдкiв. Бiгли до неi потайки й молодi дiвчата, якi зогрiшили, щоб сховати вiд людей свiй сором. «Грiховним дiлом займаеться бабця», – шепталися навколо, та й самi ж дерлися вузькою стежинкою до тiеi хатинки по допомогу.

Аж одного разу люди помiтили на бабиному подвiр’i дитячi пелюшки, а потiм i маленьку смуглявку – чорнооку новонароджену дiвчинку. І знову був привiд поплiткувати. Жiнки сперечалися, роздумуючи, чи може стара у своi лiта народити дитинку. Дехто подейкував, що баба в лiсi знайшла дитя, яке народила якась молода дiвчина та, боячись осуду, покинула. А ще iншi базiкали, що стара втратила глузд i десь вкрала немовля, аби передати згодом своi вiдьмацькi справи. Але собака гавкае, вiтер носить, а дiвчинка росла всiм на подив. Така вже гарненька Маланка зростала, що погляду не вiдвести: оченята великi, карi, вii та брови, як ночi восени, волоссячко кучеряве та чорняве, як галочка, на кругленьких рожевих щiчках маленькi ямочки.

Коли Маланцi було шiстнадцять рокiв, померла стара. Лягла спати й не прокинулася вранцi. Подейкували, що iй на той час було сто рокiв.

Маланка вже розквiтла, як мак навеснi, i почали до неi хлопцi стежинкою бiгати та сватати. Але серце свое вона вiддала одному – високому, кремезному та гарному Мирону, за яким не одна дiвка сохла. Хлопець побрався з Маланкою й забрав ii до своеi садиби. Вона не стала замикати дверi до хатинки (яке там багатство?), аби подорожнi змогли зайти до