Притулок для прудкого бiса

В’ячеслав Васильченко

Професор Богдан Лисиця разом з «однокашником» з юрфаку, полковником мiлiцii Євгеном Кодаковським бере участь у розслiдуваннi заплутаноi справи про кросворд-погрозу, що прийшов на адресу великого столичного бiзнесмена Андрiя Никонова. У порожнi клiтинки цього «кросворда смертi» таемничий автор пропонуе вписувати прiзвища людей з оточення Никонова. Опис iхнiх злодiянь зашифрований у вiршах. Пiсля одержання кожноi такоi погрози, незважаючи на зусилля правоохоронцiв, обов’язково зникала вiдповiдна людина. З кожним нерозгаданим прiзвищем довкола Никонова звужуеться коло безпечного простору. Стае зрозумiло, що одного разу у вiршi прийде заховане й прiзвище бiзнесмена…

Спецiальна вiдзнака за ексклюзивний роман Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» – 2013.

В’ячеслав Васильченко

Притулок для прудкого бiса

Кожен наш крок вiдлунюе в пам’ятi Всесвiту…

ПРИМІТКА АВТОРА

Усi персонажi, установи й подii, описанi в романi, вигаданi. Будь-який збiг з реальними людьми, установами або подiями абсолютно випадковий.

Присвячуеться поетам i мiлiцiонерам.

А ще… зеленому чаю «Greenfield»…

Бог живе лише в правдi, в брехнi – бiс одвiку, В кому правда – Господь там, лжа – бiс чоловiку.

    Семен Климовський.

«… Хто сказав тобi, що вбивця занапастив Венанцiя з ненавистi до нього самого? А може, Венанцiй був лише випадковою жертвою, а вбивця хотiв просто лишити знак, який може значити щось iнше».

«Omnis mundi creatura, quasi liber et scriptura… – шепнув я. – А що б то мiг бути за знак?»

«А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, якi знаками тiльки здаються, а насправдi позбавленi сенсу, як бiм-бi-рiм чи там-ба-бах…»

«Жорстоко, – мовив я, – вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!»

«Жорстоко, – зауважив Вiльям, – вбивати людину навiть щоб сказати Credo in unum Deum[1 - Вiрую в единого Бога (лат.).]…»

Тут до нас пiдiйшов Северин. Труп було обмито i ретельно обстежено. Жодноi рани, жодного слiду вiд удару в голову. Немов причиною смертi були якiсь чари.

«Може, кара Божа на нього впала?» – спитав Вiльям.

«Може», – сказав Северин.

    Умберто Еко («Ім’я троянди»)

Дивно, але вбивця не намагався анi напасти, анi втекти. Вiн просто грав у гру, яку запропонував йому Ленгдон. І спокiйно вичiкував.

Чого вiн вичiкуе? Убивця далi ходив по колу, весь час залишаючись недосяжним. Це нагадувало якусь нескiнченну партiю в шахи. Залiзна палиця у Ленгдона в руцi ставала дедалi важчою, i вiн раптом збагнув, чого чекае вбивця. Вiн хоче, щоб я втомився. І цей розрахунок виявився правильним.

    Ден Браун («Янголи i демони»)

Пролог-1

Стоячи посеред зими, Незнайомець дивився на поштову скриньку. Довго. Задумливо. Незмигно. Довкола метушливо поспiшали iншi, снуючи вигадливими маршрутами. Заснiженими дорогами обережно рухався транспорт. Великi насурмоненi хмари нависали над мiстом зверхньо й погрозливо. Тривав черговий день. Який прийшов пiсля попереднього. І стане попереднiм для завтрашнього. А Незнайомець усе дивився…

Звичайна поштова скринька… Вона нiчим не вiдрiзнялася вiд тисяч таких же. Збоку могло здатися, що в цiй синiй металевiй коробцi Незнайомець хоче просвердлити дiрку. Очима. Навiщо? Хтозна. Може, посперечався? І тепер намагаеться виграти? Або вкинув не той конверт i вперто мiркуе, як дiстати? Навряд чи довге вдивляння могло хоч якось зарадити. Та насправдi все значно простiше. Незнайомець мав опустити до скриньки листа. Всього-на-всього. І пiти. Проте не поспiшав. Невидиме, але могутне гальмо не дозволяло зрушити з мiсця. Голова повнилась одним: з наступним кроком почнеться важливе. Напевно, непросте. У де в чому – навiть непередбачуване. Але Незнайомець вiрив: усе чiтко сплановане. А раптом що – проблему швидко залагодить. Тому й хотiв зробити цю мить урочистою. Хоча б подумки.

«Ну що ж, уперед, – нарештi сказав собi. – Сьогоднi почнеться те, чого так довго чекали багато хто. Дуже багато. Частина з них уже в iншому свiтi, частина – ще тут. Але це нiчого не змiнюе. Наша гра мусить вiдбути