Зло не мае влади

Марина и Сергей Дяченко

Ключ вiд королiвства #3

«Зло не мае влади» – останнiй роман трилогii про пригоди школярки-семикласницi Лiни Лапiноi (до трилогii також входять романи «Ключ вiд Королiвства» i «Королiвська обiцянка»). Ця трилогiя вийшла в новiй серii видавництва «Фолiо» «Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв», у якiй будуть опублiкованi майже всi твори (понад 20 томiв) письменникiв, перекладенi украiнською та чудово iлюстрованi. Також у цiй серii 2017 року вийшов друком роман «Страта».

Що чекае Королiвство, мешканцi якого забули свого короля? Звiсно, воно приречене на загибель та запустiння. Тим бiльше коли його осаджуе Сарана – жахлива стонога i сторука навала змiтае й витоптуе все на своему шляху, i немае вiд неi порятунку. У Лiни, мага дороги, е лише три днi, щоб урятувати Королiвство…

Марина та Сергiй Дяченки

Зло не мае влади

Роздiл перший

Король дзвонив минулого тижня

Я сидiла на дерев’яних мостинах, бовталася ногами у водi. Здавалось, я взута в цю течiю – на ногах черевички зi струменистоi прохолоди. І якщо встану – зможу пройти водною гладiнню, перебратися на iнший берег, де смакують травицю три корови – одна чорно-бiла та двiйко рудо-плямистих.

Стояв серпень. Над водою висiли бабки, кожна над своiм застиглим вiдображенням. Я сидiла на розсохлих дерев’яних мостинах у маленькiй тiнявiй плямочцi, й пляминка та раз по раз посувалася, задкувала вiд води. Невдовзi я опинюсь на сонцi – а там спека, спека…

Уже десять днiв я в таборi. Нiчого особливого: дерев’янi будиночки в рiденькому лiсi, до рiчки тупцяти хвилин iз двадцять. Нiхто нас особливо не розважае, але й не виховуе теж. Скiльки завгодно можна сидiти на березi, качатися по травi, бовтатись у мiлкiй рiчечцi, споглядаючи корiв i бабок, дивитися старi фiльми на касетах, розмахувати ногами увечерi на лавi, нудьгувати, поки дiвчиська переказують плiтки…

Першi днi менi подобалося – пiсля цiлого лiта в курному мiстi. Поруч був Макс Овчинiн: вiн три тижнi провiв на морi, повернувся засмаглий i веселий, дуже задоволений собою, бо ж останнього дня зважився та стрибнув iз якоiсь там скелi. Ця скеля в його розповiдях дедалi вищала, тож зрештою виявилось: Овчинiн мало не з Ай-Петрi шугонув…

Менi швидко набридло його слухати. Та й у нього знайшлися новi друзi, якiсь старшi хлопцi, з котрими вони разом ловили рибу й ходили в селище до крамницi по пиво. Я пива терпiти не можу. Овчинiн теж його не любить. (Яку тiльки гидоту не вливатимеш у себе, аби тiльки сподобатися дорослим друзям…)

Я побовтала ногами у водi, й моi «рiчковi черевички» перетворилися на зграю пухирцiв. Зрештою Макс – непоганий хлопець, нема помiж нас жодноi кривди… А якщо е – то з моеi провини, бо я далеко не «цукрова» дiвчинка…

Дiвчиська засмагали на березi, на розстеленiй ковдрi. Далi за течiею, у водi по колiно, серйозний хлопчак рокiв дванадцяти рибалив, i в нього за спиною сидiли рядочком двое смугастих котiв; iх неможливо було розрiзнити – неначе близнята. Сонце припiкало; незабаром доведеться тiкати з берега у табiр. Я вляглася на розсохлi дошки мiстка та насунула кепку на очi.

Я – маг дороги… Що не день – цей хист мiй блiдiшае, робиться дедалi примарнiшим. Скоро й сама повiрю, що всi моi пригоди – вигаданi (пережитi неначе увi снi чи в мрiях).

За останнi кiлька мiсяцiв я виросла зi всього старого одягу. І менi часом здаеться, що я з Королiвства виростаю теж. Я досi пам’ятаю кожну свою пригоду – докладно, але вiдсторонено, мовби сама про це читала, а не пережила.

Муха прилипла до носа. Я вiдмахнулась, вона для годиться злетiла й вiдразу залоскотала лапками щоку. Я спробувала спiймати ii в кулак – мухи й слiд прохолов. Цi комахи безмозкi, зате чудово вiдчувають, коли вiд них просто вiдмахуються, а коли не на жарт намiряються схопити.

Я знову вляглася на дошки. У корови на тiм бережку дзенькав дзвiночок – глухувато, сонно. Коровам дано хвоста, щоб вiдмахуватися вiд мух…

Складно уявити, що мое Королiвство – таке ж реальне, як цi корови, як вода, як жорсткий козирок на моiх очах. Складно уявити…

Напевно, я задрiмала.

– Лапiна!

Дуже гучний голос – схвильований, рiзкий…