Королiвська обiцянка

Марина и Сергей Дяченко

Ключ вiд королiвства #2

«Королiвська обiцянка» – другий роман трилогii про пригоди школярки-семикласницi Лiни Лапiноi (до трилогii також входять романи «Ключ вiд Королiвства» i «Зло не мае влади»). Ця трилогiя вийшла в новiй серii видавництва «Фолiо» «Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв», у якiй будуть опублiкованi майже всi твори (понад 20 томiв) письменникiв, перекладенi украiнською та чудово iлюстрованi. Також у цiй серii 2017 року вийшов друком роман «Страта». Лiна несподiвано для себе знову потрапляе у чарiвне Королiвство, доля якого напряму залежить i вiд неi. Чи не злякаеться дiвчинка, хоч вона i маг дороги, карколомних небезпечних пригод, що на неi чекають у свiтi, звiдки немае вороття?… Їi супутники – людожер Уйма, некромант Максимiлiан, на кожному кроцi – пастка, йдеться про життя на краю вiд загибелi… Але Лiна не вiдступае вiд даноi нею обiцянки…

Марина та Сергiй Дяченки

Королiвська обiцянка

Роздiл перший

Повернення давнього друга

Був квiтень, снiг зiйшов, пробилася перша травичка, а головне – яблунi вже ось-ось мали вкритися пишним цвiтом.

Дуже люблю цю пору. Повiтря просякнуте ще не святом, а передчуттям свята. Бруньки каштанiв великi, нiби лапи щенят. Свiтае все ранiше й ранiше. І в класi доводиться запинати штори, бо сонце б’е й припiкае. І який же дурень за такоi погоди думатиме про уроки!

І от ми йшли зi школи – я, моя подружка Ритка й Макс Овчинiн з паралельного класу. Насправдi Максу було не по дорозi, але вiн вигадав, що йому необхiдно заскочити на пошту. Йому щодня щось треба: то на пошту зайти, то в «мiнi-маркет», то до приятеля, аби тiльки не додому, а разом iз нами. Вiн височенний, у сьомому класi – метр сiмдесят. Ритка йому по плече. А я, хоч i виросла за пiвроку на вiсiм сантиметрiв, – усе одно в цiй компанii найнижча.

– Лiнко, хочеш, твiй рюкзак понесу?

– Менi що, сил бракуе?

Нi Макс, нi Ритка не знали про мене всiеi правди. Нiхто на свiтi не знав, навiть мама. І я, чесно кажучи, сама iнодi сумнiвалася: а чи було це насправжки? Чи була я магом дороги, воiном мандрiвного Королiвства й другом короля Оберона? Чи носила посох зi смарагдово-рубiновим навершям?

– Чому ти посмiхаешся? – з пiдозрою запитала Ритка.

– Та так, – потерла я кiнчик носа. – Просто гарна погода.

Погода дiйсно приголомшувала: сонце шкварило, небо яснiло, а горобцi цвiрiнькали й купалися в калюжах. Увесь свiт навколо був схожий на мое Королiвство. У такi днi хороше мрiеться – про лiто, про море й про те, що Оберон колись прийде за мною, кудись покличе, i ще вистачить на мою долю чарiвних боiв i походiв…

Адже я щодня на нього чекала. Якщо у нашому дворi хтось незнайомий сидiв на лавочцi – я щоразу ще звiддалiк починала приглядатися. Серце тьохкало: Оберон? Нi…

Три з половиною мiсяцi я його не бачила. Вiдтодi, як вiн прийшов до нас на батькiвськi збори. Вiдтодi, як наша керiвничка перестала до мене чiплятися. (От не знаю, Оберон ii зачарував, чи що?)

– Ну, бувай, – сказала Ритка на розi бiля «Мiнi-маркету». – Овчинiн, якщо тобi на пошту – ходiмо.

Макс зам’явся:

– Іди сама. Я наздожену.

Ритка хмикнула, закинула рюкзак трохи вище на плече й потюпала додому. А Макс залишився.

– До себе не запрошую, – сказала я дiловито. – У нас неприбрано. І взагалi… Ішов би ти, Максе, уроки вчити…

Вiн почервонiв i посмiхнувся:

– А я завтра до школи не йду. У мене олiмпiада з математики.

– Щастить, – сказала я iз жалем. – Ну чого тут стовбичити – давай хоч у двiр зайдемо, чи що…

І ми завернули у двiр.

На лавцi напроти мого пiд’iзду сидiв плечистий чолов’яга у свiтлiй вiтрiвцi. Не Оберон. Я ще звiддалiк це зрозумiла: Оберону рокiв сорок, а цьому трiшки за двадцять. У Оберона волосся iз сивинкою, а цей чорнявий. Ну й байдуже…

Я сказала собi «байдуже», та настрiй раптом зiпсувався. Начебто кульку проштрикнули голкою – пух-х, i все.

А раптом король нiколи за мною не прийде?

Я була потрiбна чарiвному Королiвству, допоки воно мандрувало. А тепер воно вкоренилося на новому мiсцi й росте собi потихеньку. А навiщо осiлому Королiвству маг дороги? Не знадобиться. Чекай, Лiно, рiк, i два, i