Ключ вiд Королiвства

Марина и Сергей Дяченко

Ключ вiд королiвства #1

«Ключ вiд Королiвства» – перший роман трилогii про пригоди школярки-семикласницi Лiни Лапiноi (до трилогii також входять романи «Королiвська обiцянка» i «Зло не мае влади»). Ця трилогiя вийшла в новiй серii видавництва «Фолiо» «Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв», у якiй будуть опублiкованi майже всi твори (понад 20 томiв) письменникiв, перекладенi украiнською та чудово iлюстрованi. Також у цiй серii 2017 року вийшов друком роман «Страта». Лiна поверталася зi школи додому – втомлена, з важезним рюкзаком за плечима. Незвичайний випадок у тролейбусi привернув до неi увагу дивного чоловiка. Його звали Оберон i, як потiм з’ясувалося, вiн був королем мандрiвного Королiвства. Лiну, що не одразу погодилася стати бойовим магом, чекають розчарування i перемоги, страх i радiсть, дружба i зрада…

Марина та Сергiй Дяченки

Ключ вiд Королiвства

Роздiл перший

Оберон

Усе почалося в листопадi, темного дощового вечора. Точнiше, це був не зовсiм вечiр – тiльки п’ята година. Улiтку о такiй порi ще загоряти можна. А тут – темрява, холод, з неба сiеться чи то мряка, чи снiгова крупа.

У мене за плечима – важелезний шкiльний рюкзак, бо сьогоднi було сiм урокiв, а ще до того ж я взяла й у бiблiотецi двi книжки. Важив клятий рюкзак кiлограмiв десять, як у туриста. Не розiгнешся.

От я й вирiшила пiд’iхати додому тролейбусом.

Чекати довелося довго. Сновигали переповненi маршрутки – люди в них стояли, скоцюрбившись у проходi. На зупинцi зiбрався натовп, я вже шкодувала, що вiдразу не подалася пiшки. І тут пiдiйшов тролейбус – напханий, як бочка з оселедцями.

У тролейбусi голосно лаялися.

Я так i не дiзналася, через що веремiя зчинилася. Там iхала циганка iз циганчатами – може, вони образили цю тiтку, чи тiтка сама до них причепилася… Та коли дверi вiдчинилися, циганчата посипалися, як iз мiшка. А тiтка вискочила на тротуар i залементувала на всю горлянку:

– Ану геть, щенята! Щоб вони вам здохли! Щоб ви всi повиздихали!

У мене аж мурашки забiгали по шкiрi, Господи, чого так кричати? От i бiологiчка наша теж… Коли почне горланити, менi хочеться втекти кудись i сховатися або щезнути з цього свiту. Ненавиджу бiологiю…

А ця тiтка репетувала у стократ гiрше, нiж бiологiчка. І менi захотiлося не сховатися, а… Отак пiдiйти i струсонути ii за комiр чи що… Так я ж до комiра не дотягнуся, вона он яка дебела, а я – вiд горшка два вершка…

Натовп вiд лайливоi тiтки сипонув увсiбiч. А я… пiдскочила i…

Дати iй прочуханки? Нi, вона ж тiльки ще бiльше розлютиться. Я просто глянула iй у вiчi i сказала:

– Тiтко, не треба так сердитися… Не можна…

І рукою провела, наче запiтнiле скло витерла.

І раптом тiло мое вiд потилицi до п’ят взялося сиротами, а в головi щось перемкнулося. Сама не знаю, як воно вийшло, але… Тiтка враз змовкла, очi, ще мить тому затьмаренi ненавистю, клiпнули. Вона наче прокинулася. Як ото з неi зiрвали чорну полуду, i вона побачила лiхтарi, людей, мене…

Я швиденько розвернулася i, насунувши на голову каптур, щоб нiкого не бачити, побiгла вулицею додому. Чи й не дiло – двi зупинки…

Серце в мене калатало, як навiжене: я завжди, коли встряю в якийсь скандал, потiм шкодую. Ну навiщо менi ця тiтка? Зрештою, вона ж не на мене кричала…

З неба, як i досi, мжичило, i я поступово стала заспокоюватися. Вогнi вiд лiхтарiв вiдбивалися на мокрому асфальтi, такi собi двi свiтлi низки: одна вгорi, друга – пiд ногами. І я зовсiм було заспокоiлася, аж раптом зауважила: хтось iде за мною слiдом…

Спершу вiдчула – щось не те. Раз озирнулася, вдруге – не вiдстае, iде.

Тодi я перетнула вулицю й зайшла у найближчу крамницю. Тинялася уздовж прилавкiв, розглядала, що скiльки коштуе, уже й продавцi почали позирати. Минуло скiлькись часу. Я вийшла…

Нi, ви бачили таке? Он вiн стовбичить бiля кiоска навпроти, буцiмто мiнералку вибирае…

Менi зробилось лячно. А потiм я глибоко вдихнула i подумала: чого боятися? Ще не пiзно, на вулицi людей повно, он мiлiцейська машина проiхала. Що менi до цього чолов’яги? Але мимохiдь зиркнула.

На вигляд – рокiв сорока. Хоча плечистий i високий, але на «к