Вiтер часу

Влад Наслунга

В романi, подii якого вiдбуваються у другiй половинi ХХ – на початку ХХІ столiть, читач познайомиться з трьома поколiннями родини украiнськоi iнтелiгенцii. Значне мiсце посiдае перша частина роману – життя i робота найстаршого представника родини, геолога, на пошуках урану в Середнiй Азii. Друга частина – детективнi подii, якi сталися з його сином, науковцем, у Киевi, а третя – пригоди наймолодшого з героiв роману, аспiранта – iсторика, в середовищi пострадянськоi украiнськоi i росiйськоi емiграцii в Лондонi.

Влад Наслунга

ВІТЕР ЧАСУ

Роман

Роздiл перший

ПІД ЗНАКОМ УРАНУ

ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

«Щось син не телефонуе, – думав Володимир Іванович, замикаючи робочi матерiали у сейфi. – На сьогоднi досить, робочий день скiнчився, час додому. Мало тепер стало робочих днiв, тiльки два на тиждень. Кажуть – грошей нема. Наразi вже середина грудня, а зарплатню ще за жовтень не платили. Та i скiльки тiеi зарплатнi? За вiсiм днiв на мiсяць багато не отримаеш. А втiм, в Управлiннi майже усi пенсiонери, крiм директора Об’еднання i його заступникiв. Цi усi новi. Пiшов уряд – змiнилось i керiвництво Об’еднання. Може це було б непогано, але ж нiхто з нового керiвництва ранiше в геологii не працював, нiчого в нiй не тямив. Директор сказав, що його прислали контролювати фiнансовi потоки. До цього вiн завiдував вiддiлом постачання якогось заводу в Донбасi.

А взагалi роботи тепер небагато, в Об’еднаннi залишились тiльки три геологiчнi експедицii, тодi як у кращi часи, рокiв двадцять тому, iх було шiсть. Життя вирувало, в експедицiях працювали тисячi людей, землю-матiнку бурили десятки станкiв. Родовища вiдкривали, вважай, кожнi два-три роки. Не усi великi, звiсно, але декiлька цiлком пристойних забезпечили краiну запасами урану рокiв на сто двадцять. А тепер що? Розвiдуемо тiльки одне родовище, та й те таке, що ранiше б не розвiдували. Треба ж виконувати план з приросту запасiв. Нових родовищ вже рокiв п'ятнадцять не вiдкривали».

Виходячи через турнiкет у прохiднiй, Володимир Іванович кивнув черговiй, яка рокiв десять тому працювала iнженером в одному з вiддiлiв Управлiння. У дворi вiн сiв у свою «Ладу», вже вкотре подумав, що треба було б купити нову машину, яку-небудь з iномарок. Взагалi то йому i ця непогана, а ось онуковi Івану, мабуть, не дуже зручно iздити на цiй «старушенцii». Грошi на машину у нього були, але не бiльше, але ж йому могла бути потрiбна яка-небудь операцiя, вiк вже немолодий, восьмий десяток пiшов. Володимир Іванович вiдчував, що справа йде до того, що його вiдправлять на пенсiю, бо роботи меншае. Попереднiй директор тримав його чи то з поваги, чи то за звичкою, як, до речi, й iнших «китiв», на яких трималось Управлiння i якi за свое життя вiдкрили i розвiдали усi родовища Об’еднання. Володимир Іванович i сам би давно пiшов, як тiльки зрозумiв, що краще вже не буде, але звичка, старi друзi утримували його вiд цього кроку. Вдома що вiн робитиме? Син з невiсткою живуть окремо, а онук, хоч i переселився до нього, коли померла бабуся, вдома не сидить, вже три роки вчиться в аспiрантурi у Польщi i приiздить нечасто.

З цими думками Володимир Іванович в’iхав до двору п’ятиповерхiвки, де вiн мешкав. Залишивши машину у дворi, вiн повiльно пiднявся на свiй четвертий поверх, лiфту в будинку не було.

Ледве вiн вiдчинив вхiднi дверi, як задзвонив телефон. Володимир Іванович почув у слухавцi голос сина, який вибачався, що не мiг зателефонувати ранiше, й обiцяв прийти у суботу.

– Добре, – зрадiв Володимир Іванович, – подивимось разом футбол, «Челсi» грае проти «Евертону», о пiв на десяту.

– Запiзно, – вiдповiв син, – ми хотiли б до обiду, годинi о другiй, принесемо дещо.

– У мене усе е, приходьте самi. Вiтання Марго, – згадав Володимир Іванович про невiстку. – А Іван та Мар’я не телефонували?

Це дорослi онуки Володимира Івановича.

– Іван телефонував, наразi збираеться до Мар’i на Рiздво.

– Ну, гаразд, приходьте, – повторив Володимир Іванович.

Вiдпочивши з пiвгодини, Володимир Іванович зварив собi гречану кашу, випив лiки i сiв вечеряти. Одночасно вiн неуважно дивився телевiзор, думаючи зовсiм пр