Небезпечний свiдок

Анатолiй Сергiенко

«Небезпечний свiдок» – гостросюжетний пригодницький твiр, де захоплююче розповiдаеться про те, як колишнiй енкаведист за допомогою найманцiв органiзовуе акцii по вилученню документiв, якi свiдчать про його злочини. Дiя вiдбуваеться в серпнi 1991 року напередоднi вiйськового перевороту в Москвi (ГКЧП). Головний герой i гадки не мав, що його невинний флiрт з жiнкою репресованою радянською владою обернеться для нього небезпечною сутичкою з пiдступним i жорстоким ворогом – КДБ.

Анатолiй Сергiенко

Небезпечний свiдок

1

Зуби цокотiли вiд холоду, череп розколювався, ломило тiло, я лежав скоцюрбившись, i не мав сили навiть поворухнутися. Лише мозок справно працював, шарпав мене у минуле, примушуючи думати, згадувати…

Де я? Що зi мною? Темно, як у могилi. Запах льоху, землi, картоплi гнилоi. Лiкоть уперся у щось тверде, ноги далi не розгинаються. Може, мене поховали живцем i я лежу в трунi? Закопали, зараз пiдведу голову, а вона упреться в наглухо забите вiко? Скiнчиться повiтря, почну задихатися, кричати, гупати, волати про допомогу, зiйду з глузду вiд жаху, серце розiрветься i тодi – кiнець. Легкий, раптовий. А як серце витримае, не збожеволiю, i останнi хвилини будуть довгими, болiсними?…

Волосся заворушилося на головi. Раптом i справдi вiдчув бiль у грудях, наче хтось раз по раз штрикав голкою в серце, i менi здалося, що бракуе повiтря. Невже смерть? Отак непомiтно вiдiйти, загинути по-дурному, не знаючи за що? Бовдур, нiкчема! – подумки картав себе, – не мiг сповiстити мiлiцiю, лишити спiд! Кинувся у вихор пригод, бавлячись, як дитина, в дорослу небезпечну гру, адже здогадувався, з ким маеш справу. Ех, прикро, боляче, страшно!

Спробував простягнути ноги – дошка! Невже закопали? Як нестерпно болить голова, дзвенить, ось-ось лусне. І рука не слухаеться, онiмiла, здерев'янiла, пальцi не гнуться. Спокiйно! – наказав собi, – не скигли, не панiкуй, ти ще живий, ще не згас. Перевернувся якось горiлиць, облизав сухi пошерхлi губи. Хотiлося пити, в ротi пересохло, неприемний металевий присмак. Чим вони мене напахтичили, нагодували, що дотепер не можу вiдiйти? Здаеться, i руку кололи. Спочатку з газового балончика чвиркнули, потiм по головi вдарили, оглушили для певностi. Кинули на задне сидiння. повезли… Могли й одразу вбити, щоб не мучився. Розрубати на частини, закопати у рiзних мiсцях, навiщо на труну витрачатись? Це ж яким звiром треба бути, щоб живого поховати! А може, не закопали?…

Обережно, побоюючись, поволi, сантиметр за сантиметром, почав зводити догори праву руку. Ще трохи, ще… Вiка не було, рука зависла в повiтрi! Швиденько обмацав довкола себе. Дерев'яна, змокрiла, ковзка вiд сиростi пiдлога, оббита дошками стiна, а це що? Металевi, гофрованi сходи дотри.

Якось звiвся на рiвнi. В головi одразу запаморочилось, блювота пiдступила до горла, схопився руками за поручнi, аби не впасти. Сплюнув гiрку смердючу слину. Занудило, поплили темнi кола перед очима. Блював так, що, здавалося, кишки повискакують назовнi. Що вони зi мною зробили, подумав, якоi гидоти я наковтався? Постояв трохи. Стало легше, в головi прояснiло. Переборюючи бiль у суглобах, почав дертися догори. Зойкнув вiд рiзкого болю i мало не знепритомнiв – голова вдарилася об ляду. Намацав на потилицi здоровезну гулю. Могли й череп розсадити. Чим вони мене вгрiли? Рукояткою пiстолета, кастетом, свинчаткою? Спробував пiдняти ляду – не пiддасться. Замкнена iз зовнi, збагнув я. Вiдчув легенький протяг. Потягнув нiздрями повiтря – вловив запах бензину. Далекий, ледь чутний, наче вiтер заносить з вулицi. Де я? Напружив слух. Тихо, нi шелест. Мабуть, мене кинули у пiдвал, нагорi – гараж чи прибудова до будинку. Треба пошукати залiзний предмет. щоб пiдважити ляду, виламати завiси, вирiшив я.

Спустився сходами назад. Навпомацки рушив попiд стiною, обмацуючи ногою пiдлогу, як спiлий цiпком землю попереду себе. В кутку виявив купу лахмiття, шматки зотлiлого одягу з неприемним запахом. Надибав на залiзнi дверi. Теж замкненi. Замок навiсний, амбарний. Бiля дверей стояв великий ящик чи скриня, не розбереш, кришка була iз завiсами. С