Gaudeamus виконаний смертю

В’ячеслав Васильченко

Вiд багаторазового лауреата Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» (2014). Киiвський професор-фiлолог Богдан Лисиця на запрошення свого давнього друга – професора Сорбонни Антуана Робера – прибувае до Парижа на мiжнародну наукову конференцiю, присвячену ювiлею вiдомого французького вченого й популярного письменника Патрiка Беккереля. Навколо конференцii та iменi мсье Беккереля починають вiдбуватися дивнi й загадковi речi: то в газетах з’являються статтi, що ставлять пiд сумнiв його авторство, то за ритуалом, описаним у романi, починають гинути люди, якi знали ювiляра. Богдан Лисиця разом з Робером i його двоюрiдним братом – офiцером полiцii – Фаб’еном починають розслiдування цiеi неординарноi справи. І опиняються в центрi загадкових подiй i небезпечних пригод.

В’ячеслав Васильченко

Gaudeamus виконаний смертю

Правди завжди двi. Але кожен обирае одну.

ПРИМІТКА АВТОРА

Усi персонажi, установи й подii, описанi у творi, вигаданi. Будь-який збiг з реальними людьми, установами або подiями – абсолютно випадковий.

ДОВІДКА

«Гаудеамус» (лат. gaudeamus – «радiймо») – студентська пiсня (гiмн) латинською мовою. Назва утворена за першим словом пiснi. Вiдома також пiд назвою «De brevitate vitae» («На швидкоплиннiсть життя») (Інформацiя з Вiкiпедii).

Присвячуеться професурi…

А ще… зеленому чаю «Greenfield»…

Париж – це предмет заздростi для тих, хто нiколи його не бачив; щастя або нещастя (залежно вiд того, як пощастить) для тих, хто в ньому живе, але завжди – прикрiсть для тих, хто змушений його залишити.

    Оноре де Бальзак.

Зоря завжди когось карае смертю.

    Луi Арагон.

– Якщо Творець всемогутнiй, як ти поясниш те, що Вiн завжди виявляеться безсилим перед лицем простоi омани? Як пояснити те, що зло завжди i всюди торжествуе? Оспiвувати велич Бога – значить оспiвувати велич зла.

– Ти богохульствуеш.

Вiн зупинився й повернувся до мене:

– Історiя людства – не що iнше, як iсторiя жорстокостi, насильства й руйнування. Цього нiхто не може заперечити. Як ти це поясниш?

– А я тобi скажу, – знову заговорив вiн, кладучи руку менi на плече. – Тому що зло – це реальна сила, як мiнiмум рiвна добру. У Всесвiтi цi двi протилежнi сили перебувають у протиборствi, i iхня битва ще далеко не закiнчена.

    Жан-Крiстоф Гранже.

Мати рацiю – не завжди означае бути переможцем.

    Еухенiо Фуентес.

Пролог перший

«Франсуа обережно вiдчинив дверi спальнi герцога Наваррського, усi думки посилаючи Всевишньому. Просив тiльки про одне: щоб уберiг вiд жодного небажаного звуку. Хоча вдень, дочекавшись нагоди, вiн рясно змастив петлi та кiлька разiв спробував. Дверi тихо й плавно подалися. Не скрипнувши. Не рипнувши. Це пiдбадьорило. І Франсуа вже не сумнiвався, що у нього все вийде.

Ступав так тихо й безшумно, що могло здатися, нiби вiн або легший за повiтря, або ж потай вiдростив собi сильнi невидимi крила. І тому залишався невагомим. Майже. Але так тiльки могло здатися. Насправдi ж Франсуа умiв нечутно рухатися. Коли потрiбно. Зараз – саме такий момент. І вiн «увiмкнув» це досконале вмiння.

Серце шалено тарахкотiло, наче хотiло хазяiна «здати». Чи вистрибнути й побiгти окремо. Швидше. Бо вiн щось там тягне кота за хвоста. Нема, щоб рiшуче все закiнчити. Одним махом! Як i належить лицарю!

І Франсуа його боявся. Смiшно кому сказати – вiн боявся свого серця. Серце ж треба берегти й любити. А вiн боявся. Остерiгався, щоб не виказало. Бо серед цiеi «тихоi тишi» воно, здавалося, гатить так, нiби здоровило-коваль iз поблизького села. Та ще й глухий, до всього…

Ревiння, що пролунало несподiвано й пiдступно, спочатку величезною шпилькою прохромило його всього, а потiм – буквально за мить – вiдгукнулося в мозку. Там нiби ожив заснулий вулкан. Й обважнiлi ноги, здавалося, назавжди приклеiлися до пiдлоги, змусивши хазяiна зупинитися.

«Чортовиння! – дав волю емоцiям. – Бiсiв герцог! Це ж треба так захропiти! Наче лев горластий! Ну тебе до дiдька!»

Перевiв дух. Глибоко вдихнув кiлька разiв. Знову зiбрав себе в кулак. Оп