FакiR

В’ячеслав Васильченко

Початок 90-х рокiв. У Грецii пiдступно обiкрадено доньку мiльйонера. Вкрадено ii незлiченнi коштовностi. Викрадача знаходять мертвим. Поруч – напис його ж кров’ю: «Мiстер Чужi Обличчя». Хто вiн, цей таемничий «мiстер», i якi сюрпризи приготували йому «коштовностi Пенелопи», належить дiзнатися молоденькому аспiранту Богдану Лисицi i лондонському поету Марку Тейлору, що випадково опинилися в пансiонатi «Прерiя» на островi в Егейському морi i взялися розплутувати неймовiрний клубок хитросплетiнь… Дипломант Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» (2014).

В’ячеслав Васильченко

FакiR

Завжди е хтось розумнiший за тебе…

ПРИМІТКА АВТОРА

Усi персонажi, установи й подii, описанi в романi, вигаданi. Будь-який збiг з реальними людьми, установами чи подiями абсолютно випадковий.

ДОВІДКА

ФАКІР – 1. Мусульманський або iндуiстський мандрiвний чернець, що дав обiтницю жити з жебрацтва; дервiш. 2. Європейська назва мандрiвного фокусника, який демонструе нечутливiсть тiла до болю, незвичайну силу, вмiння приборкувати гадюк тощо (Словник украiнськоi мови: в 11 томах. – Том 10, 1979. – Стор. 551).

ПЕРЕДМОВА

Цей роман для мене – особливий. Хоч усi вони такi. Але цей – найособливiший. Причому цих особливостей багато. Почну з тiеi, що вiн iшов до читача довгих двадцять чотири роки. Точнiше – йшов менше. Бiльше стояв. Лежав. Сидiв. Робив що завгодно, але не рухався. Усе розмiрковував: варто чи нi. А потiм зiбрався i – смiливо «рвонув». Бо дописаний (та, власне, повнiстю зроблений) набагато досвiдченiшою рукою.

Його першi сторiнки писалися тодi, коли автор не вiрив, що вони колись стануть книгою. І час був такий. І автор був такий. І все було «таке». І безсоннi ночi у найманiй квартирi на Борщагiвцi, коли тiльки починалося сповнене цiкавих i небезпечних пригод Богдана Лисицi. Але тепер усе змiнилося. Змiнився час. Помiнялася держава. Змiнилися люди. Але не це головне. Іншим став автор. Тепер вiн смiливо кидае улюбленого героя у найнебезпечнiшi пригоди i знае, що той його не пiдведе. Обов’язково знайде правильний шлях. І нехай той шлях не завжди точний. Не завжди логiчний. Не завжди прямий. Але вiн обов’язково е. І герой на нього обов’язково вийде.

Власне, ця книжка мусила б бути першою, а стала четвертою. І це, мабуть, правильно. В iншому разi, можливо, не було б трьох попереднiх, а також десяткiв наступних, якi вже задумано. Залишаеться почекати, коли автор i Лисиця знайдуть час для втiлення все нових i нових iдей. А вони, повiрте, шикарнi. Також повiрте у те, що вони обидва усе знайдуть. Усе потрiбне для чергових «нескiнченних насолод вiд читання i Цього Прекрасного Свiту».

    З повагою i глибокою вдячнiстю,

    В’ячеслав Васильченко

Присвячуеться студентським рокам.

Вони того вартi.

А ще… зеленому чаю «Greenfield»…

З листа професора Богдана Лисицi

«Цiеi ночi менi приснився дивний сон. Чiткий. Виразний. Наче у 3 D. Такого довгого i яскравого не пригадую. За життя промайнули iх тисячi, але в пам’ятi нiколи не лишались. Захотiв би пригадати хоча б одного, мабуть, не вдалося б. Якби щось i згадалося, швидше за все, фрагменти. Можливо, яскравi. Можливо, страшнi. Та все одно фрагменти. Не бiльше. І тут раптом – вiдразу таке! «Повнокровний» сюжетний сон. Як художнiй твiр. З чiткими рельефними образами. Продуманими панорамними картинами. Динамiчними епiзодами. Розвиненим сюжетом. Такий собi повнометражний художнiй фiльм. Для прокату в кiнотеатрах. З претензiею на блокбастер. А може – й бестселер. І приреченiстю на успiх у глядача. Свiтового глядача. Хоча – стоп. Це вже та територiя, куди менi вхiд суворо заборонено…

Коли проснувся, миттю кинувся до столу. І писав, писав, писав. Хапаючи сон за хвоста. Хоч той i нестямно бив крильми, щоб вiдлетiти… І наче – ухопив…»

– Але… Перш нiж ви почнете… Хто це сказав? «Що дивного в тiм, що вмирае людина, цiле життя якоi – нiщо iнше, як дорога до смертi?» Хто це?

– Сенека.

– Смерть вас не вражае?

– Смерть – це моя буденнiсть.

    Марек Краевський («Еринii»)

– Завжди одне i те ж, –