Одного разу в Лозовому

Едуард Богуш

У центрi роману так званий «перший хлопець на селi» Василь Шибко, на прiзвисько Шибеник. Василь створюе навколо себе щось на кшталт козацького осередку i, маючи вiйськовий досвiд вiйни в Афганiстанi, дае вiдсiч мiським бандитам, якi обклали маковою та конопляною даниною усi навколишнi села. Захистивши односельцiв, Василь непомiтно для себе стае единою реально дiючою владою, якою колись були на селi козацькi сотники. Усяка влада розтлiвае людину. Не уник цього i Василь. Не всiм встановлений Василем порядок був до вподоби i дехто схотiв, усунувши отамана, стати до влади. Пiдступ, зрада i от Василь, тiкаючи вiд судовоi справи, покидае рiднi мiсця, аж на далекi десять рокiв. Але цi подii були тiльки зав’язкою, основна драматургiя почалась пiсля повернення отамана до рiдноi оселi.

Едуард Богуш

Одного разу в Лозовому

Якщо подивитись на нашу дорогу з борту лiтака, то вона буде прямiсiнька-прямiсiнька, наче стрiла. Саме такi гарнi траси ще за радянських часiв прокладали за наказом вiйськових. І було це приблизно так. Рокiв через десять пiсля Великоi Вiтчизняноi вiйни один поважний вiйськовий начальник, прискiпливо дивлячись на мапу нашого району сам себе спитав: «А як це нашi танки можуть швидко потрапити iз залiзничного пункту «А» до стратегiчного пункту «Б»?» Обiйшовши навколо столу двiчi чи тричi, вiн вигукнув: «А ось так!» i проклав олiвцем прямiсiньку лiнiю вiд точки «А» до точки «Б».

Згодом цю лiнiю включили до плану стратегiчноi перебудови краiни. Таким чином, наприкiнцi шiстдесятих рокiв двадцятого столiття бiля села Лозовий Яр, а точнiше, за пiвтора кiлометри вiд нього, проклали гарну бетонну дорогу. І дай Боже здоров’я тому начальнику, бо забуте усiма радянськими п’ятирiчними планами село Лозовий Яр почало розквiтати.

Але по-справжньому селянам Лозового Яру поталанило не один раз, а двiчi. Бо, по-перше, усi селяни вiдтепер за будь-якоi погоди могли iхати до районного центру i навiть до Киева та продавати там все, що може виробляти iхне приватне господарство, а по-друге, повторюю, дорога пройшла не через село, а поруч iз ним, тобто не зачепивши анi городiв, анi садiв цього благословенного краю. Скажете, що ж тут такого? А не всiм так пощастило, як лозовчанам. Наприклад, у селi Бичкове, що на двадцять чотири кiлометри на захiд, дорога перетнула село впоперек. Мало, того що одинадцять дворiв перенесли з центру на околицю, та ще й тi, хто залишився на своiй садибi, звикали до повсякденного гуркоту машин, якi вдень i вночi перетинали село.

Взагалi, можна було прокласти дорогу i краем села Бичкове. Стратегiчнi плани вiд цього зовсiм не постраждали б, але хто ж наважиться псувати пряму лiнiю великого вiйськового начальника? За тих часiв про таке навiть думати боялись, не те що говорити.

І це ще не все. Дорога перетнула не тiльки село Бичкове, але й русло маленькоi рiчки Бiлявки, що була захiдним кордоном Лозового Яру. Тобто рiчкою це болото називали тiльки старi люди, яким ще iхнi дiди розповiдали, що начебто колись, ще за царя Миколи Бiлявкою тягли невеличкi баржi, i буцiмто на цих баржах сюди возили пiсок та цеглу для будiвництва, а вивозили пшеницю та буряки.

Кожен, хто приiздив до Лозового Яру, завжди ввiчливо слухав байку про судноплавство Бiлявки, але дiзнавшись вiд сiльських рибалок, що у найглибшому мiсцi Бiлявки буде не бiльше, нiж по груди доярцi Ганнi, починав у цьому сумнiватись.

Чому саме Ганнi Бiлявка сталась по груди? А тому, що у вiцi вiсiмнадцяти рокiв Ганна дiзналась, що ii Опанас, якого вона чекала з армii, до рiдного села бiльше не повернеться! А прямiсiнько з вiйськовоi частини де вiн проходив строкову службу поiде до мiста Одеси, де мае намiр вступити до морського училища, i пiсля його закiнчення плавати на чорноморських пароплавах. Ось така собi звичайна новина для всiх iнших стала горем для молодоi та квiтучоi дiвчини Ганни. А тому пiшла вона топитися у Бiлявку.

Ходила Ганна по нiй, ходила, блукаючи очеретом та розшукуючи найглибше мiсце, та так його i не знайшла. А коли холодна вода трохи вгамувала розпач покинутоi дiвчини, i Ганна вийшла на берег, то кi