Симпатик

В’ет Тан Нгуен

Капiтан в’етнамськоi армii пiсля падiння Сайгона 1975 року перебираеться до Америки. Разом з iншими земляками вiн починае нове життя у Лос-Анджелесi. Але для нього це життя подвiйне, дволике. Вiн шпигун. Його мiсiя – повiдомити про намiри продовжити програну вiйну. Аби не зрадити своi iдеали, вiн змушений пiти проти найдорожчих людей… Це роман про вiйну i полiтику, дружбу i пiдлiсть, любов i зраду.

В’ет Тан Нгуен

Симпатик

Обережно! Ненормативна лексика!

* * *

Лан та Еллiсоновi

* * *

Тож не сумуймо, зачувши слово «тортури»: у цьому разi чимало що може пом’якшити й компенсувати це слово, та й навiть знайти в ньому щось смiшне.

    Фрiдрiх Нiцше. Генеалогiя моралi

Роздiл 1

Я шпигун, сплячий агент спецслужби, людина двох облич. Навряд чи дивно, що я водночас i людина двох свiдомостей. Не якийсь незрозумiлий мутант з комiксу чи фiльму жахiв (хоча бувало, що люди ставилися до мене саме так); я просто здатен розглядати будь-яку тему з двох бокiв. Інколи я тiшу себе тим, що це талант, i хоча вiн, вочевидь, не надто значний, але це чи не единий мiй талант. Бувають днi, коли я мiркую про те, що мимоволi бачу свiт саме так, i питаю себе: чи можна цю властивiсть узагалi назвати талантом? Зрештою, талант – це те, що ти використовуеш, а не те, що використовуе тебе. Талант, який ти не можеш використати, талант, яким ти одержимий, – мушу зiзнатися, це ризиковано. Але в той мiсяць, коли починаеться це зiзнання, мiй спосiб сприйняття свiту видаеться швидше перевагою, анiж небезпекою, – власне, iнодi небезпечнi речi створюють саме таке перше враження.

Мiсяць, про який iдеться, – квiтень, найжорстокiший з мiсяцiв. Саме цього мiсяця у вiйни, що тривала дуже довго, пiдкосилися ноги, як то бувае з вiйнами. Цей мiсяць був усiм для жителiв нашого куточка свiту й нiчим для всiх iнших. Цей мiсяць був водночас кiнцем вiйни i початком… Що ж, «мир» – не надто влучне слово, чи не так, дорогий Коменданте? То був мiсяць, коли я чекав кiнця за стiнами вiлли, на якiй прожив попереднi п’ять рокiв, за стiнами, блискучими вiд битого коричневого скла, увiнчаними iржавим колючим дротом. Там у мене була своя кiмната – так само, як у вашому таборi, Коменданте. Звiсно ж, цю кiмнату годиться називати «iзоляцiйною камерою», i замiсть покоiвки, яка щодня приходить прибирати, ви забезпечили мене охоронцем з дитячою пикою, який зовсiм не прибирае. Та я не скаржусь. Для того щоб писати цю сповiдь, менi потрiбне усамiтнення, а не чистота.

Ночами на вiллi Генерала такого усамiтнення не бракувало, чого не скажеш про день. Я був одним з офiцерiв, що жили в його домi, единим нежонатим його штабу та найнадiйнiшим його помiчником. Вранцi, перш нiж рушити у коротку мандрiвку до офiсу, ми разом снiдали, розбираючи пошту за одним кiнцем тикового обiднього столу, тодi як його дружина навпроти наглядала за квартетом чудово вихованих дiтей вiсiмнадцяти, шiстнадцяти, чотирнадцяти та дванадцяти рокiв; ще один стiлець стояв порожнiм – для дочки, що вчилася в Америцi. Не всi боялися кiнця, однак Генерал розсудливо боявся. То був худий чоловiк з досконалою поставою, ветеран з численними медалями, у його випадку – чесно заслуженими. Хоча в нього було всього дев’ять пальцiв на руках i вiсiм на ногах, бо три пальцi вiн втратив через кулi та шрапнель, лише родина та довiренi особи знали про справжнiй стан його лiвоi ступнi. Нiщо не стояло мiж ним та його амбiцiями, хiба що мрiя знайти гарну пляшку бургундського та випити ii з тими, кого не тягне кидати кубики льоду в келих з вином. Генерал був епiкуреець i християнин – саме в такому порядку, вiрянин, який вiрив у гастрономiю та Бога, свою дружину та дiтей i у французiв та американцiв. З його погляду, вони опiкувалися нами значно краще за тих iноземних Свенгалi,[1 - Герой роману «Трiльбi» Джорджа Дю Морье. Прiзвище вживаеться на позначення людини, яка манiпулюе iншими, маючи злi намiри. (Тут i далi прим. пер.)] що зачарували наших пiвнiчних братiв (та й деяких пiвденних теж), а саме – Карла Маркса, В. І. Ленiна та Керманича Мао. Та хiба ж вi