На межi самотностi
Бенедикт Вельс
Пiсля страшного нещасного випадку Жуль, Мартi та Лiз втрачають батькiв. І, хоч вони й потрапляють в один iнтернат, кожен з них починае вести свое вiдокремлене життя. Із часом вони стають майже чужими. Жуль потроху занурюеться в уявний свiт. Його единий друг – таемнича Альва. Жуль довiряе iй, але йому знадобляться роки для того, щоб зрозумiти, що вона приховувала весь цей час… Минуле постiйно наздоганятиме iх…
Бенедикт Вельс
На межi самотностi
© Diogenes Verlag AG Zurich, 2016
© Shutterstock.com / Sergey Toronto, обкладинка, 2017
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2017
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2017
European Union Prize for Literature 2016
На межi самотностi
Моiй сестрi
Пiдсунь стiлець
До краю прiрви
Тодi я розкажу тобi iсторiю.
Ф. Скотт Фiцджеральд
Роздiл 1
Я давно вже знаю смерть, але тепер i вона мене знае.
Обережно розплющую очi, клiпаю кiлька разiв. Темрява поступово вiдступае. Голi стiни, пiдсвiченi то червоними, то зеленими спалахами компактних апаратiв i вузькою смужкою свiтла, що проникае сюди крiзь напiвпрочиненi дверi. Нiчна лiкарняна тиша.
Менi здаеться, нiби я прокинувся пiсля довгого-довгого сну. Тупий теплий бiль охопив праву ногу, живiт i груди. В головi гуде. Спочатку тихо, ледь помiтно, але з кожною хвилиною вiдчутнiше. Поступово до мене доходить, що трапилося.
Я вижив.
У пам’ятi спливають образи. Як я на мотоциклi виiжджаю з мiста, пришвидшуюсь, передi мною поворот. Колеса вiдриваються вiд грунтiвки, я бачу, що лечу прямо в дерево, марно намагаюся вивернути вбiк, заплющую очi…
Що мене врятувало?
Я скошую очi, намагаючись побачити, що там внизу. Шию знерухомлюе медичний комiр, права нога теж зафiксована, здаеться, в гiпс, на ключицi бандаж. Перед аварiею я був у гарнiй формi, у прекраснiй формi, якщо враховувати вiк. Можливо, це менi й допомогло.
Перед аварiею… Щось iще, дещо iнше було перед нею… Але згадувати про це не хочеться. Натомiсть я думаю про день, коли навчив дiтей кидати пласкi камiнцi по поверхнi води. Згадую, як рухаються руки брата, коли вiн сперечаеться зi мною. Подорож до Італii, раннiй ранок, ми з дружиною прогулюемося вздовж бухти на узбережжi Амальфi[1 - Мунiципалiтет в Італii, у регiонi Кампанiя, провiнцiя Салерно. (Тут i далi прим. пер.)], свiтае, море тихо шумить, накочуючись на скелi…
Я знову провалююся в сон. Сниться, що ми стоiмо на балконi. Вона пильно дивиться менi в очi, так нiби бачить мене наскрiзь. Поводить пiдборiддям у бiк двору, де нашi дiти граються з сусiдським хлопчаком. Поки дочка вiдважно дряпаеться на стiну, син, мовчки спостерiгаючи, стоiть унизу.
– Це в нього вiд тебе, – каже дружина.
Я чую, як вона смiеться, i хапаю ii за руку…
Щось запiкало, i медбрат взявся мiняти крапельницю. Навколо все ще глибока нiч. На стiнi висить календар з написом «Вересень 2014». Я намагаюся пiдвестися.
– Який сьогоднi день?
Голос звучить дивно, мов чужий.
– Середа, – вiдповiдае медбрат. – Ви двi доби пробули в комi.
Таке враження, нiби вiн говорить не про мене, а про когось iншого.
– Як ви себе почуваете?
Я знову опускаюсь на подушку.
– У головi трохи паморочиться.
– Це цiлком нормально.
– Коли я зможу побачити дiтей?
– Я повiдомлю вашу сiм’ю вранцi.
Медбрат iде до дверей, нараз зупиняеться.
– Як буде щось потрiбно, натиснiть кнопку виклику. Головний лiкар за хвильку загляне, щоб перевiрити ваш стан.
Я нiчого не вiдповiв, i вiн вийшов.
Завдяки чому життя складаеться так, як складаеться?
У тишi я немовби чую кожну свою думку, i сон зненацька вiдступае. Я починаю один за одним пригадувати окремi життевi етапи. Нiбито забутi обличчя знову виринають у пам’ятi. Я бачу себе то пiдлiтком на iнтернатському спортмайданчику, то в червоному свiтлi моеi фотолабораторii в Гамбурзi. Спогади розпливчастi, але протягом наступних годин стають все чiткiшими. Моi думки блукають у минулому, проникають углиб пам’ятi та врештi-решт сягають катастр