Перед тим, як герой

Ірина Григоринська

Книга Ірини Григоринськоi «Перед тим, як герой» присвячена свiтлiй пам`ятi громадського активiста Євромайдану Устима Голоднюка. Вона складаеться з маленьких особистих iсторiй, якi розповiдають звичайнi речi про незвичайну людину. Оповiдачi цих iсторiй – рiднi i друзi, люди, якi знали Устима з народження, i тi, хто був знайомий з ним декiлька мiсяцiв. Не iдеалiзувати героя, а створити його психологiчний портрет – така мета цiеi книги, за свiдченням авторки. Проте це виявилося неможливим, адже кожен рядок цих правдивих оповiдань – героiчна iсторiя справжнього патрiота, який вiддав свое життя у боротьбi за справедливiсть. Книга присвячуеться всiм, хто мужньо захищав свою землю в найтяжчi хвилини.

Ірина Григоринська

Перед тим, як ГЕРОЙ

Я думала героiв немае. Думала, iх бiльше не народжують. Була впевнена, що слово «ГЕРОЙ» стало, так званим архаiзмом, який вiдiйшов у минуле, залишився в столiттях, до яких ми не належимо, якi нам чужi i яким чужi ми.

Я помилялася. Доля дала шанс це визнати i зрозумiти.

ГЕРОЇ Є!

Вони дихають з нами одним повiтрям. Ми зустрiчаемо iх на вулицях, в магазинах, живемо з ними в одних мiстах i мiстечках.

Ми зустрiчаемося поглядом. Можливо, усмiхаемося, а можливо не помiчаемо iх.

Героi серед нас.

Як добре, що ми не знаемо, що героi серед нас. І ще краще, що героi не знають, що вони героi. Багато – i не дiзнаються.

ПЕРЕД ТИМ ЯК ПОЧАТИ

11: 30

23 лютого 2014 рiк

Сигнал. Ще раз. Приiхало таксi i це значить, що я знову не встигаю. Спускаюся вниз i по дорозi застiбаю куртку. Кажу сестрi, що таксi вже чекае. Вiдкриваю дверi. В машинi бачу подругу дитинства з бабусею i таксиста. За хвилину приходить моя сестра. Машина рушае з мiсця.

Щось говорять, а я вже не в машинi. Десь далеко… там, де не чути слiв.

Мене огортае дивний спокiй. Це той спокiй, який не дасть заснути вночi, який змусить мене думати i прокручувати сьогоднiшнiй день по секундi. Ну що ж нехай буде так. Нехай буде спокiй.

Ми приiхали. Стiльки людей бiля Святоуспенськоi Церкви в Збаражi ще не було. Це я можу сказати точно. Я i моя сестра заходимо в магазин. Хочемо купити квiти. Заходимо, а квiтiв немае. Люди розкупили. Йдемо в унiвермаг. Там на другому поверсi ми купуемо гвоздики i забираемо останнiй букет блакитно-жовтих маргариток. Продавщицi говорять, що закривають магазин. Всi йдуть на похорон.

Ми приходимо. Бiля церковних ворiт стоять двое. Дiвчина та хлопець одягненi в комуфляж. Це побратими Устима.

Хочемо зайти в церкву, але не можемо зрозумiти, в яку колону ставати. Людей дуже багато. Стоiмо в колонi. Священники говорять якiсь слова. Однокласниця Устима читае вiрш. Людей стае все бiльше. Багато хто приходить, стае поруч, iншi штовхаються i пробираються на перед. Навiть зараз дехто не може просто постояти i не штовхатися. Всi хочуть зайти в церкву. Колона рухаеться дуже повiльно. Важко зрозумiти, що вiдбуваеться навколо. Люди ходять взад i вперед. Чорнi шапки, хустини, заплаканi очi.

Я уникаю поглядiв iнших людей i бачу, що люди також уникають мого погляду. Колона рухаеться повiльно. Ми стоiмо посеред подвiр'я. Я вже можу бачити вхiд у церкву. Раптом усвiдомлюю, що не хочу заходити, що не зможу там бути, але вороття назад немае, мене оточують люди. Я не можу вийти. Йду. Ми заходимо всередину. В церквi жарко. Дуже багато людей. Ми йдемо. Я вже бачу труну, в якiй лежить Устим, i намагаюся не дивитися на його обличчя. Дивлюся прямо. Бачу його фотографiю. Вiн смiеться. Молодий, повний життя. Опускаю очi i бачу труну, вiн лежить обличчям до вiвтаря. Бачу його русявий чуб i руки складенi на грудях. Руки, якими вiн будував барикади i боровся за те, в що вiрив. Боровся за своi мрii, за свое майбутне. Вiн накритий прапором. В головах лежить калина, а я все рiвно не дивлюся на обличчя в трунi. Не можу. Поглядом зустрiчаюся з його дiдом. І не витримую того погляду. Опускаю очi, так нiби вiдчуваю в чомусь вину, вину в тому, що жива. Навiть не наважуюся подивитися на його маму i тата. Беру образок з його грудей, цiлую, кладу квiти бiля його нiг i йду. Квiти нiяк не кладуться. Дiдусь Устима пiдказ