Полонез для мера

Тетяна Ковтун

У романi Тетяни Ковтун «Полонез для мера» йдеться про сучасну драму людини, генерала мiлiцii, якого обирають мером пiсля конфлiкту зi столичним шефом. Олександр Верес стае реальною загрозою для iснуючоi корупцiйноi системи. Серед багатьох його добрих задумiв вирiзняеться романтичний проект – «Фонтан закоханих», який мае для Вереса особистий пiдтекст. Фонтан прикрашае вхiд до колись обнесеноi глухим парканом будiвлi мiськоi ради, а пам’ятки заграли новими гранями завдяки майстерному освiтленню. Та найбiльша перемога Вереса – це його друзi i прихильники, якi взялися за облаштування рiдного мiста.

Тетяна Ковтун

Полонез для мера

Перша глава

Зранку нiщо не вiщувало дощу, ближче до десятоi свiжий вiтерець й узагалi розiгнав мiнливi хмарки на небi. Весна, що стрiмко накочувалася на мiсто, змiнювала все з дбайливiстю молодоi господинi: терпляче поралася з морочливими ручаями вздовж тротуарiв, розправляла над мiстом вiяло сонячних променiв i нагадувала про себе пристрасним диханням вологих ранкiв. Мiський стадiон приваблював погляди перехожих панно з яскравими малюнками. Саме тут розмiщувався анонс про сьогоднiшню подiю – футбольний турнiр серед пiдлiткових команд. «Мабуть, усi вже на мiсцi», – подумав Верес i пришвидшив ходу. Бiля арки, що вела до стадiону, на нього чекали – як-не-як Олександр Володимирович був не останнiм учасником наступного дiйства.

– Уявляю, як ви переживали через погоду. П’ять градусiв тепла – це успiх! Удень ще потеплiшае, – сказав генерал, тиснучи руку чоловiку, який зустрiв його бiля входу. Ним був голова районноi держадмiнiстрацii Петро Компанець.

Молодiжнi команди вже розмiстились у роздягальнях. Але засиджуватися там нiхто не збирався. Найбiльш нетерплячi вибiгли з м’ячем на поле.

– Газон що треба, – похвалив Верес. Ставний генерал ще пам’ятав, як i сам колись залюбки ганяв м’яча з колегами.

Багатьох молодих гравцiв вiн знав майже змалечку. Декого з них довелося витягати з поганоi компанii ще за часiв свого керування мiською мiлiцiею.

Компанець помiтив, яким жадiбним поглядом Олександр Володимирович дивиться на пiдлiткiв, i чомусь запитав:

– А де твiй Владислав?

– Я вiдправив його до Лондона.

Команди вишикувалися на полi, i пiсля свистка суддi гра розпочалася.

Потiм, пiд час перерви, були традицiйнi канапки. Петро розпитував:

– А що ж то за навчання у Великобританii?

– Улiтку син навчався на курсах з вивчення англiйськоi. А потiм йому запропонували скласти вступнi iспити до коледжу. Склав. Залишився.

– Неохочий ти на слова, – хитнув головою голова райдержадмiнiстрацii, – та це й непогано. Зате, коли щось пообiцяеш, то зробиш. Молодець! Допомiг знайти спонсорiв для турнiру…

Олександр Володимирович мовчки дивився у бiк стадiону, i неможливо було здогадатися, про що вiн зараз думае.

Компанець копнув кiнцем чобота якийсь м’яч, розвернувсь, пiдiйшов впритул i подивився просто у вiчi своему гостю.

– Слухай-но, а чому б тобi не виставити свою кандидатуру на виборах мера? Мiсту потрiбен такий голова!

Той не вiдсторонився, витримав погляд i сказав просто:

– Хто такий мер? Володар смiтникiв! Це не для мене.

Наближався полудень. Верес глянув на годинник, на прощання потиснув Петровi руку i заодно тицьнув йому своi новi вiзитки. Тiеi митi з його кишенi вислизнула фотографiя дружини i сина, якi, обiйнявшись, сидiли на березi моря. Чоловiк легко пiдхопив знiмок на льоту i повернув його на мiсце.

– Оце добре! – зрадiв Компанець, кинувши оком на свiтлину. – Але я не бачу у вiзитцi твого домашнього телефону.

– А в мене його нема.

– Як? При такiй посадi…

– Вiн менi не потрiбен. Бувай!

Службове примiщення зустрiло генерала запахом старих меблiв. У кабiнетi озвався телефон, з якого зазвичай сюди дзвонили з мiнiстерства. Верес рвучко вiдчинив дверi.

– Тобi нагадати, де ти працюеш? – сварився голос у слухавцi. – Зранку його розшукують! А у нього якийсь дитячий турнiр! Тобi робити нiчого?

– Я очолюю футбольну федерацiю областi i вважаю, це частина нашоi профiлактичноi роботи серед молодi.

На тому кiнцi дроту чи то чхнули, чи то поперхнулися.

– Час тобi позбутис