Пригоди Олiвера Твiста

Чарлз Дiккенс

Поринь у свiт пригод

Історiя поневiрянь сироти Олiвера Твiста – вiд робiтного дому до банди лондонських кишенькових крадiiв, звiдки вiн буде врятований завдяки власнiй затятостi й чесностi. Добрий джентльмен мiстер Браунлоу опiкуеться милим та славним хлопцем. Але вирватися зi злочинних нетрiв не так просто. Чи вдасться чистому душею Олiверу Твiсту протистояти злiй долi, аби, не втративши життелюбства, впевнитись у тому, що вона може бути i справедливою?

Чарлз Дiккенс

Пригоди Олiвера Твiста

Роздiл І

Де i серед яких обставин народився Олiвер Твiст

Серед рiзних громадських будiвель одного мiста (назвати його з багатьох причин тут не варто, а вигадувати для нього якоiсь iншоi назви я не бажаю) – е один старовинний будинок з тих, що часто подибуються по всiх великих i малих мiстах, а саме: «Притулок для бiдних»; у цьому «Притулку» одного дня й числа (яких менi теж нема нащо тут наводити – бо ж це не мае, принаймнi поки що, жодного значення для читача) народився той смертний, що його ймення стоiть у титлi цiеi книги.

Ще довго по тому, як парафiальний лiкар впровадив його на цей свiт жалю й скорботи, питання про те, чи вiн виживе i чи взагалi дiстане будь-яке iм’я, залишалося пiд великим сумнiвом; а в такому разi цi спогади, цiлком природньо нiколи б не побачили свiту божого, а якби навiть i побачили його, то обмежилися б однiею-двома сторiнками i тому мали б неоцiненну вартiсть бути найстислiшим та найвiрогiднiшим бiографiчним нарисом лiтератур усiх часiв i всiх краiн, що будь-коли iснували на свiтi.

Я, далебi, не збираюся доводити, що сам факт народження в притулку для бiдних е наймилiшою з усiх можливостей, що можуть перестрiти людину на ii життевому шляху; я тiльки маю на увазi, що в цьому випадковi для Олiвера Твiста це було найкраще з усього того, що взагалi могло з ним статися.

Лiкаревi довелося вжити чималих зусиль, щоб примусити немовлятко до обов’язку дихати самостiйно, обов’язку, щоправда, досить марудного, але що став, проте, внаслiдок звички, конче потрiбний для нашого вигiдного iснування; якийсь час Олiвер пролежав на невеличкому твердому матрацi, конвульсивно ловлячи ротом повiтря, у досить непевнiй рiвновазi мiж цим i тим свiтом: шалька рiшуче перетягала до останнього. Якби протягом цього короткого перiоду Олiвера оточували запопадливi бабусi, стурбованi тiтки, досвiдченi мамки та великодушнi лiкарi, тут би йому безперечно був капут. Але бiля нього не було нiкого, опрiч староi убогоi богадiлки (та й та була напiдпитку, бо не в замiру хильнула пива) i парафiального лiкаря, що виконував такi обов’язки за гуртовою угодою з парафiею; отже, Олiвер i природа боролися сам на сам; поборсавшись iще кiлька хвиль, нарожденець нарештi зiтхнув, чхнув i повiдомив мешканцям притулку, що новий тягар упав на плечi парафii, таким голосним криком, на який могло бути здатне лише немовлятко чоловiчоi стати, що бiльше як три з чвертю хвилини не мало такого корисного приладу, як голос.

Тiльки-но подав Олiвер цей перший доказ справноi дiяльностi своiх легенiв, як латана ковдра, недбало перекинута через лiжко, заворушилась; блiде обличчя молодоi жiнки ледве-ледве пiдвелося з подушки, i знеможений голос насилу вимовив: «Дайте менi глянути на дитину й умерти».

Лiкар сидiв, обернувшись лицем до камiна, i то тер, то наставляв до вогню руки. Коли молода жiнка заговорила, вiн пiдвiвся i, ставши у головах ii лiжка, промовив значно теплiше, нiж того, здавалося, можна було вiд нього сподiватися:

– Таке, вам iще рано говорити за смерть.

– Звiсно, рано, – додала й доглядачка, похапцем засовуючи собi в кишеню зелену скляну пляшку, яку вона допiру з видимою насолодою в кутку до рота притуляла. – Хай вона, сердега, проживе стiльки, як я, i приведе тринадцятеро дiтлахiв i всi вони iй помруть – тiльки-но двiйко лишиться та й тi сидiтимуть, як i моi, з матiр’ю в богадiльнi, тодi вона iншоi заспiвае… Самi подумайте, що значить бути матiр’ю i пестити отаку любу свою власну крихiтку!

Але очевидячки ця вiдрадна перспектива матернiх радощiв не справила належ