Тринадцята казка
Дiана Сеттерфiлд
Маргарет Лi працюе в батьковiй книжковiй крамницi й iз задоволенням читае старовиннi та рiдкiснi книжки. Якось вона натрапляе на книжку вiдомоi письменницi Вiди Вiнтер «Тринадцять казок про чудеснi перетворення i розпач», у якiй насправдi лише дванадцять оповiдей. Тодi ж вона дiстае пропозицiю вiд знаноi вигадницi записати правдиву iсторiю ii життя.
Допитливiй та кмiтливiй Маргарет доведеться не лише розгадати загадку «тринадцятоi казки», а й зустрiтися зi своею сестрою-близнючкою… яка померла пiд час народження.
Дiана Сеттерфiлд
Тринадцята казка
© Diane Setterfield, 2006
© Hemiro Ltd., видання украiнською мовою, 2007, 2016
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2007, 2016
Висловлюю вдячнiсть Джо Енсоновi, Мартiновi Бедфорду, Емiлi Бестер, Полi Кейтлi, Росовi й Колiн Кейтлi, Джимовi Крейсу, Пенi Долану, Марiаннi Доунi, Мендi Франклiн, Аннi та Натановi Франклiнам, Вiв’ен Грiн, Дугласовi Гару, Дженi Джейкобс, Каролiнi ле Маршаль, Полiнi та Джеффрi Сеттерфiлдам, Крiстiнi Шiнглер, Джанет i Вiл Вiтол, Джоновi Вiлiсу та Джейн Вуд.
Особлива вдячнiсть Овену Стейлi, який активно сприяв написанню цiеi книжки вiд самого ii початку, а також Пiтеровi Вiтолу, якому «Тринадцята казка» завдячуе своею назвою та ще багато чим.
Тринадцята казка
Присвячую цю книжку пам’ятi
Айви Дорi,
Фреда Гарольда Морiсса,
Корiни Етель,
Амброса Чарльза Сеттерфiлда
Усi дiти мiфологiзують свое народження. Це – iхня спiльна риса. Хочете когось пiзнати? Пiзнати його розум, серце i душу? Тодi поцiкавтеся, де i як вiн народився. І ви не почуете правди у вiдповiдь. Натомiсть почуете вигадку. Та хiба е щось бiльш промовисте i правдиве, анiж вигадка?..
Вiда Вiнтер
Початок
Лист
Був листопад. Коли я звернула у проiзд Лондрес, вже стемнiло, хоча година була ще не пiзня. Батько, скiнчивши свiй робочий день, вимкнув свiтло у крамницi, але над сходами до квартири залишив увiмкненим – щоб я не поверталася додому навпомацки. Крiзь шибу у дверному вiконцi це свiтло падало на мокрий тротуар бiло-блiдим прямокутником, зi стандартний письмовий аркуш завбiльшки. Саме стоячи на цьому прямокутнику i збираючись повернути ключ у замку, я й помiтила вперше той лист – iще один бiло-блiдий прямокутник, що лежав на п’ятiй сходинцi знизу, де його просто неможливо було прогледiти.
Замкнувши дверi, я поклала ключ вiд крамницi на звичне мiсце – за книжкою Бейлi «Новiтнi принципи геометрii». Бiдолаха Бейлi! Упродовж тридцяти рокiв нiхто так i не виявив бажання придбати цей товстелезний сiрий фолiант. Інколи мене бере цiкавiсть: як же його автор почуваеться в ролi сторожа ключiв вiд крамницi? Нi, зовсiм не такою уявляв пан Бейлi долю свого шедевра, на створення якого пiшло аж двадцять рокiв!
Отже – лист. До мене. Що не кажи, а таке не щодня трапляеться. На конвертi з цупкими краями, напханому туго згорнутими аркушами, було зазначено адресу – але таким нерозбiрливим письмом, що поштар явно мусив чимало потрудитися над його прочитанням. Спочатку почерк видався менi химерним – iз надзвичайно ретельно, красиво виписаними великими лiтерами та всiлякими завитками, – та все ж я не могла позбутися враження, що автор листа – дитина. Слова нiби нашкрябано невмiлою рукою: через нерiвномiрний натиск вони то ледь виднiлися, то, навпаки, здавалися вдавленими в папiр. Лiтери мого iменi не створювали вiдчуття цiлiсностi, бо кожну з них виведено окремо: МАРГАРЕТ ЛІ. Невже написання iменi та прiзвища – справа настiльки незвична для дивного дописувача?.. Але жодних дiтей серед моiх знайомих не було… Менi спало на думку: таке письмо бувае в калiк.
У мене виникло дивне вiдчуття. Учора чи позавчора, коли я тихо, нiкому не заважаючи, займалася своiми справами, якась невiдома особа – хтось чужий – не полiнувався позначити мое iм’я на цьому конвертi. У чиi ж думки я увiйшла, сама того не пiдозрюючи?
Так i не знявши пальта й капелюха, я всiлася на сходинку, щоб прочитати листа. (Я нiколи не читаю, не пересвiдчившись спершу в надiйностi та безпечностi свого положення. Так у мене ведеться iз семирiчного вiку: тодi я якос