Невдаха

Анатолiй Сергiенко

«Невдаха» – твiр про двох закоханих, що перебувають у щасливому, здавалося б, шлюбi, з часом перетворюють свое життя на постiйнi докори й страждання, хоча кожен з них розумiе, що любов ще не згасла. Автор крок за кроком дослiджуе характер i психологiчно вмотивованi вчинки людини, яка пройшла неабияку школу життя, в будь-яких ситуацiях залишаеться чесною, порядною, але вважае себе… невдахою. Чи справдi головний герой твору Іван Цибрак е невдахою – про це судити читачевi.

Анатолiй Сергiенко

Невдаха

1

– У тебе розум дитини, i не вистачае одноi клепки, – казала моя колишня дружина. – У сорок рокiв втратити таке мiсце роботи, кинути сiм'ю, дитину, влаштуватись працювати сторожем Бог зна де, може людина тiльки психiчно ненормальна. Що в тебе гуляв вiтер у головi в двадцять рокiв, я знала, але не сподiвалася, що в сорок вiн гулятиме iще дужче.

Звичайно, вона мае рацiю. Я згоджуючись, кивав головою, наступаючи лiвою ногою на праву, намагаючись затулити розiрвану шкарпетку, бо великий палець з жовтим не зрiзаним нiгтем визирав крiзь ремiнець босонiжка. Палець та роздерту шкарпетку я уздрiв тодi, коли переступав порiг кабiнету директора, i ще бiльше переполошився, побачивши у м'якому глибокому крiслi для вiдвiдувачiв Ольгу. Навiщо вона приiхала? І чому одна, без Іванки? За три днi донцi сповниться чотирнадцять. Доросла дiвчинка, восьмикласниця. Довго метикував над подарунком. Їздив до мiста, ретельно обстежив крамницi. Щось би iмпортне купити, щоб здивувати i маму, i доню. Щоб зрадiла Іванка, щоб сподобалося Ользi. Нехай знае, що у мене е смак i грошей для дитини не шкода. Хоча iмпортним Ольгу тепер не дуже й здивуеш. Нарештi надибав на югославську сукенку. Терпляче вiдстояв довжелезну чергу. Пiдписав кольорову листiвку з видом нашого пансiонату, привiтавши Іванку з днем народження, спакував бандероль, i швиденько на пошту. Подарунок, виходить, одержали вчасно, бо й про адресу з листiвки довiдались. Бач, приiхала. Мабуть, встигла вже й перебалакати з директором. Мовляв, кого вiн у себе пригрiв? Людину несерйозну, легковажну. Нехай, менi байдуже. Крапки над «i» розставленi, мости спаленi, назад дороги нема!

Я допомагав хлопцям монтувати батареi водяного опалення в новому третьому корпусi, коли почув по селектору: директор термiново кличе до себе. Не сподiвався, що мене чекае сюрприз, не встиг помити руки, перевдягнутися, пiдготуватись до зустрiчi, а ще ця роздерта шкарпетка… Ольга подумае: не стежу за собою. Вона твердо впевнена – без неi пропаду, стану п’яничкою, опущусь на дно. Одне слово – без ii опiки, без ii пильноi ока мене чекае доля пропащоi людини. Приiхала перевiрити, чи я вже на днi, чи ще борсаюсь на поверхнi. І Іванки не взяла, нащо доньцi бачити, як татко тоне. Шкода, з Іванкою хотiлося зустрiтися.

У грудях боляче защемiло. Три мiсяцi ми не бачились. Перед очима й досi той день, коли я з валiзою в руках стояв у коридорi, а Іванка, притулившись до одвiрка, жалiсно дивилася на мене. Шморгнула носиком, з великих, широко розплющених очей викотились двi сльозини. Усi припасенi заздалегiдь слова несподiвано вивiтрились з голови, гiркий давкий клубок пiдступив до горла, i я, не попрощавшись, з силою розчахнув вхiднi дверi. Той день нiколи не зiтреться з пам'ятi…

Проводжав Ольгу до автобуса. Перед тим, заскочив до своеi кiмнати. Помив руки, натягнув джинси, взув кросiвки.

– А ти непогано виглядаеш, – говорила Ольга. – Пострункiшав, не горбишся, живiт не випинаеш. Може, i курити кинув?

– Кинув, – бадьоро вiдказав я, – свiже повiтря, здоровий сон, нiяких тобi стресiв. Щоранку – зарядка, холодний душ. Апетит, як у вовка, але з'iдаю тiльки половину. Решту – загортаю у папiр i несу своему друговi – псовi Цигану.

– Це не тому, чорному, волохатому, що бiля прохiдноi?

– Так, йому. Хороший пес, розумний, одна бiда – слiпий. Спочатку начальство сердилось, мовляв, нащо я його привiв, брудного, голодного, та ще й слiпого? Тепер звикло. Навiть директор iнколи зупиняеться, щоб погладити.

– І коли вже ти, Йване, станеш серйозною людиною? – вiдчула iронiю в моему голосi Ольга.

– Не вiриш, що Петро Я