Коли подих стае повiтрям
Пол Каланiтi
Ця книга мемуарiв – едина, яку залишив по собi талановитий американський нейрохiрург Пол Каланiтi. Вiн вивчав англiйську лiтературу та бiологiю в Стенфордському унiверситетi, iсторiю i фiлософiю науки та медицини в Кембриджi, з вiдзнакою закiнчив Єльську школу медицини i мрiяв стати лiкарем, а колись на пенсii – взятися до письменництва. У травнi 2013 року, за крок вiд омрiяноi медичноi й науковоi кар’ери, Полу Каланiтi дiагностували рак легенiв 4-i стадii й вiн розпочав свою книгу. Крапку в нiй поставила його смерть навеснi 2015-го. А за десять мiсяцiв вiдверта й мужня iсторiя боротьби, кохання та самовiдданоi лiкарськоi працi стала бестселером № 1 за версiею The New York Times i увiйшла до лiдерiв продажiв на Amazon.com. «Чому я?» Помирати вiд раку в молодому вiцi й знати, що твiй випадок – один на десять тисяч. Безлiч разiв повiдомляти хворим про страшний дiагноз, вирiшувати, чие життя можливо врятувати, а чие нi, – i раптом самому опинитися на лiкарняному лiжку й чекати вироку, скiльки тобi залишилося. Назавжди розпрощатися з мрiями про складнi операцii та наукову працю… А тодi зрозумiти: iншого вже не буде й правильне запитання: «А чому не я?» І, забувши про бiль, прийти до операцiйноi, жити, кохати – i взяти на руки новонароджену донечку…
Пол Каланiтi
Коли подих стае повiтрям
Усе написане в цiй книжцi грунтуеться на спогадах доктора Каланiтi про реальнi подii. Однак iмена всiх пацiентiв, згаданих тут, змiненi. Крiм того, в описi кожного конкретного хворого приватна iнформацiя – зокрема вiк, стать, нацiональнiсть, фах, сiмейний стан, мiсце проживання, iсторiя хвороби i/або дiагноз – також змiнена. За единим винятком iмена колег i друзiв доктора Каланiтi, а також лiкарiв, котрi опiкувалися ним, змiненi. Тож будь-якi збiги i будь-яка подiбнiсть до реальних осiб, живих чи померлих, що могла виникнути внаслiдок цих змiн, – цiлком випадковi i ненавмиснi.
Присвячуеться Кадi
Шукаеш у смертi життя – тож лови
повiтря, що з подиху щойно постало.
Хто буде – не знаем, хто був – вiдiйшли.
Тiла нашi тлiннi, лиш душi витали.
Мiй друже! година настане, i ти
Покинеш цей свiт, щоб у вiчнiсть пiти.
Лорд Брук Фулк Гревiль. Caelica, 83
Передмова
Авраам Верджес
Коли я пишу цю передмову, менi спадае на думку, що краще б це була пiслямова. Бо коли йдеться про Пола Каланiтi, вiдчуття часу перевертаеться догори дригом. Досить почати з того – чи, можливо, закiнчити тим – що я по-справжньому познайомився з Полом вже пiсля його смертi (сподiваюсь на вашу поблажливiсть). Так, я найближче запiзнався з ним, коли його не стало.
Ми зустрiлись у Стенфордi, одного незабутнього дня на початку лютого 2014 року. Вiн саме опублiкував у New York Times статтю пiд заголовком «Скiльки часу менi лишилось?» – матерiал, який викликав бурхливий вiдгук у читачiв. Упродовж наступних днiв ця стаття розповсюджувалась в геометричнiй прогресii. (Я спецiалiзуюся на iнфекцiйних хворобах, тому пробачте менi, будь ласка, невживання слова «вiрус» як метафори.) Пiсля цього вiн запрошував мене в гостi, спiлкувався зi мною в чатi, просив поради щодо лiтературних агентiв, редакторiв, щодо процесу видання книжки – вiн захотiв написати книжку, власне оцю книжку, яку ви зараз тримаете в руках. У моiй пам’ятi знову постае ця картина: сонце пробиваеться крiзь дерево магнолii за вiкнами мого офiсу i осявае все: Пол сидить навпроти, його прекраснi руки все ще прекраснi, його борода пророка все ще густа, його карi очi уважно дивляться на мене. У моiй пам’ятi ця картина така виразна, наче написана рукою Вермеера, така чiтка, наче зафiксована камерою-обскурою. Я пригадую, як подумав: «Це треба запам’ятати», тому що цей вiдбиток на моiй сiткiвцi був безцiнним. І ще тому, що дiагноз Пола допомiг менi усвiдомити не лише його смертнiсть, але й свою власну.
Ми тодi говорили про безлiч рiзних речей. Вiн був провiдним нейрохiрургом. Ми мусили, очевидно, десь перетинатися, але не могли пригадати жодного спiльного пацiента. Вiн казав, що у Стенфордi навчався на англiйськiй фiлологii i бiологii, а згодом здобув ступiнь магiстра англiйсько