Ось вiдкрита долоня (збiрник)
Галина Костянтинiвна Вдовиченко
Маленькi iсторii про життя, так само беззахисне i чесне, як вiдкрита долоня… Колись, до вiйни, старенькi бабусi чи улюбленi тiтоньки давали iм простi поради, як жити: любити себе, любити свiт. Одначе тепер цi молодi жiнки i юнаки, брати i сестри, рано посивiлi чоловiки i самотнi дружини стали мудрiшими за своiх батькiв, бо життя набуло для них особливоi цiнностi. Бо в цьому життi – спогади про зустрiч закоханих у свiтлiй залi аеропорту iменi Прокоф’ева, молитви до iталiйського святого про диво не для себе – для батькiвщини, смiливiсть нарештi вiдкинути старi болiснi стосунки, розумiння, що колись на святковiй львiвськiй площi Ринок ти випадково передбачив цю вiйну…
Галина Вдовиченко
Ось вiдкрита долоня
© Вдовiченко Г. К., 2016
© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2016
© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2016
Дизайнер обкладинки й художник Тетяна Гущина
Не бiгай за бiлками
Не минуло й п’ятнадцяти рокiв, як моя люба тiтонька дала менi нову пораду. Другу за все життя. Це мене неабияк здивувало, бо тiтка Люба порад не дае. Принципово. Незважаючи на свiй похилий вiк та багатий життевий досвiд, за що й люблю.
Коли менi було рокiв сiм, а iй вiдповiдно близько сорока, ми гуляли в парку. Я тремтiла вiд урочистого нетерпiння, стискаючи в долонi горiшки. Намагалася нагодувати рудих пухнастих бiлок – вони наближалися дрiбними квапливими перебiжками, нашорошували вушка, поблискували очками-гудзиками. Але вiд найменшого поруху назустрiч кидалися геть, видряпувались стовбурами, губилися у верховiттi каштанiв.
– Не бiгай за бiлками, – зронила тiтка. – Просто розкрий долоню.
І я, на диво, послухалася – припинила метушитися, присiла навпочiпки в розсипи покрученого, опалого листя. Стишилася, намагаючися не шарудiти. Цок-цок-цок горiшком до горiшка – вистукувала ледь чутне запрошення вертким пострибункам. Довго чекати не довелося. Вони вигулькували зi своiх сховкiв, обережно наближалися до нерухомоi дитячоi фiгурки, блискавично вихоплювали гостину з долонi й влаштовувалися неподалiк розгризати смаколики. Менi на втiху.
Не бiгай за бiлками, просто розкрий долоню – це була слушна порада. Я ii не раз згадувала в багатьох випадках, коли зайва суета та надмiрна активнiсть могли лише зашкодити.
І ось – стiльки рокiв по тому! – нова порада вiд тiтоньки Люби: спостерiгай за людьми.
– За якими людьми? – не второпала я.
– За будь-якими, – знизала вона плечима, – чоловiками, жiнками, дiтьми, головне – аби з цiкавiстю. Коли тобi погано й голова пухне вiд думок, спостерiгай за людьми. Це краще, нiж страждати за своiм Максимом.
Тут вона в десятку влучила, бо не було такоi хвилини за останнi днi, щоб я про нього не думала. Мало пiд колеса машини не втрапила, не зауваживши червоне свiтло на пiшохiдному переходi.
– Вiд таких чоловiкiв варто йти, i негайно, – у голосi тiтки жодного притиску, сама лише спокiйна констатацiя факту. – Вiдпусти його зi своiх думок, дай йому пiти.
– Ага, – кажу, – завтра!
– Правильно, – погоджуеться тiтка, завтра, а сьогоднi спостерiгай за людьми. На вулицi, на зупинцi, у транспортi – будь-де. Розглядай iх. Нi про що не думай, просто пороздивляйся як слiд. Яке в них взуття, як вони ходять, дiстають з кишень цигарки, розмовляють по телефону…
Добре, що вона бiльше не розводилася про Максима, про те, що вiн мене не вартуе, що вiн учинив пiдло й не заслуговуе на те, щоб я за ним побивалася. І що в мене буде ще не один хлопець i таке iнше, таке iнше, таке iнше. Наче я сама не розумiю, що його треба чимшвидше забути, усе я розумiю. А зробити з собою нiчого не можу. Непiдвладнi менi моi думки й почуття. Отак-от.
– Не думай про свое, вивчай людей, хоча б один день, – наполягае тiтка.
– І що це дасть?
Тiтка лагiдно зупиняе торги:
– Годi патякати, зроби, як прошу, тiльки й усього.
…От iду я тепер маршруткою й прислухаюся до музики – поруч хлопець, це в його навушниках лунають скрипки. Класика, хоч як дивно. Скошую на нього очi. У хлопця татуювання на лiвiй руцi, вiд лiктя до тильного боку до