Море-океан
Алессандро Барiкко
Одного дня готель на узбережжi, на пливкiй межi мiж океаном i суходолом, мiж життям i смертю, покличе до себе стомлених людей: священика, що пише дивнi молитви, художника, який морською водою малюе портрет моря, хвору дiвчину, старого професора, колишню коханку… Море прийме душi тих, хто колись опинився пiсля кораблетрощi на плоту – цвинтарi на хвилях серед безкраю. Той, хто дивом вижив, також завiтае до готелю. Однак вiн шукатиме помсти…
Алессандро Барiкко
Море-океан
© Alessandro Baricco, 1993, 2002
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016
Моллi, моiй любiй подрузi
Книга перша
Готель «Альмаер»
1
Скiльки сягае око – пiсок, помiж останнiми пагорбами та морем – море – у прохолодi пообiддя, що догоряе, благословенне вiтром, що невпинно дме з пiвночi.
Берег. І море.
Удавана досконалiсть – краевид для божественних очей – свiт, який просто iснуе та й по всьому, безмовне iснування води та землi, довершене й точне творiння, iстина – iстина – i знову ця рятiвна людина-пiщинка, через яку затинаеться райський механiзм, дрiбничка, якоi вдосталь, щоб призупинити надiйний апарат невблаганноi правди, нiкчемна рiч, посiяна в пiсок, майже невiдчутна трiщина на цiлiсному полотнi святоi iкони, дрiбний виняток у досконалостi безмежного берега. Здаля вона видаватиметься лише чорною цяткою: у безвiстi, нiкчемна людина й нiкчемний мольберт.
Мольберт кинув якiр iз чотирьох тонких мотузок, припнутих чотирма каменями на пiску. Невiдчутно гойдаеться на вiтровi, що завжди дме з пiвночi. Чоловiк узутий у високi чоботи та вдягнений у мiшкувату рибальську куртку. Вiн стоiть, споглядаючи море, крутячи в руках тоненький пензлик. На мольбертi – полотно. Немов вартовий – це треба зрозумiти – що стоiть, захищаючи цей клаптик свiту вiд мовчазного вторгнення досконалостi, маленька трiщинка, що розтинае дивовижнi декорацii буття. Адже завжди так: досить проблиску людського, щоб порушити спокiй за мить до того, як вiн мiг обернутися на iстину, а натомiсть ураз знову стае очiкуванням i питанням, у цiм проста й безмежна влада людини, яка е розщелиною та просвiтом, кватиркою, крiзь яку проникають потоки подiй i безкiнечна низка того, що могло б бути, бездонна прогалина, дивовижна рана, стоптана з краю до краю стежина, де вже нiчого не може бути iстинним, але все буде – достоту як кроки жiнки, яка, загорнувшись у бузкову накидку, покривши голову, поволi змiряе кроком берег, оминаючи морський приплив, розкреслюючи справа налiво вже загублену досконалiсть неозороi картини, поглинаючи вiдстань до чоловiка та його мольберта, аж поки не опинилася за кiлька крокiв вiд нього, настiльки близько, що не важко спинитись i – мовчки – дивитись.
Чоловiк навiть не обертаеться. І далi не зводить очей з моря. Тиша. Час вiд часу, вмочуючи пензлик у мiдну чарку, кладе на полотно кiлька легких штрихiв. Ворсинки пензля залишають по собi ледь помiтну блiдесеньку темiнь, яку вмить висушуе вiтер, вiдновлюючи первiсну бiлизну. Вода. У мiднiй чарцi – лише вода. А на полотнi – нiчого. Нiчого, що можна побачити.
Як завжди, дме пiвнiчний вiтер, а жiнка щiльнiше загортаеться у свою бузкову накидку.
– Плассоне, ви день у день тут працюете. Навiщо ви носите з собою таку палiтру барв, якщо не маете смiливостi ними малювати?
Цi слова нiби розбудили його. Вразили його. Вiн обернувся, щоб подивитися на жiнчине обличчя. А заговоривши, не мав намiру вiдповiдати:
– Прошу, не ворушiться, – мовить.
Потiм, наблизивши пензля до обличчя жiнки, хвильку вагаеться, торкаеться ним губ, поволi проводить з одного до другого кутика рота. Ворсинки забарвлюються кармiновим. Подивившись на них, ледве вмочуе у воду i знову зводить очi на море. На жiночих губах залишаеться ледве вiдчутний аромат, що навiюе iй думку: «Морська вода, цей чоловiк малюе море морем», – i вiд цiеi думки мороз поза шкiрою.
Вона вже давно вiдвернулася, уже змiрюючи неозорий берег математичною вервичкою своiх крокiв, коли вiтер висушуе на полотнi спалах рожевуватого свiтла, що самотньо хитаеться на бiлiм тлi.