Шовк
Алессандро Барiкко
Перш нiж стати письменником, Алессандро Барiкко був музикантом. Може, тому поетична мова «Шовку» нагадуе пiсню своiм неспiшним плином, своiми повторами-приспiвами. Слова цiеi пiснi – про коштовний шовк, про чоловiкiв, якi заради справи свого життя вирушають за край свiту, якi творять красу, аби вiднайти у цьому життi сенс. Але в пiснi е й мелодiя. Це кохання, це жiнка – витончена, вiрна, пристрасна… Ерве Жонкура, що половину життя мрiяв про недосяжну японську красуню, тиха музика кохання завжди огортала, як невагомий шовк, дарувала прохолоду в спеку i зiгрiвала в холоднiй самотностi.
Алессандро Барiкко
Шовк
© Alessandro Baricco, 1996, 2002
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016
Передмова Алiни Немировоi
Передмова перекладача
Алессандро Барiкко (Alessandro Baricco, нар. 1958) – iталiйський актор, режисер i письменник. Його твори дуже популярнi в Європi, вони посiдають першi мiсця у списках бестселерiв Італii та Францii, перекладенi багатьма мовами свiту.
«Шовк» («Seta») – це невеличка оригiнальна повiсть, яка на перший погляд здаеться iсторичною, бо автор старанно наводить точнi дати й факти з того перiоду, коли вiдбуваються подii книги. Та, придивившись ближче, ми знайдемо стiльки розбiжностей з реальнiстю, що це аж нiяк не може бути випадковiстю.
Що ж було насправдi, а що нi? Так, бум шовкiвництва мав мiсце на пiвднi Францii у XIX столiттi. Найбiльш розвиненим шовкiвництво було у Провансi, де кiлька комун одержували великий прибуток вiд тутових плантацiй, якi до наших часiв не збереглися. Мiстечко Лавiльдьйо, де мешкають героi твору, iснуе насправдi, але не у Провансi, а в iншому регiонi – Лангедоку (департамент Ардеш, 2000 мешканцiв). Там немае нi церкви Сент-Огюст, анi каплички Святоi Агнеси, немае навiть даних про те, що там колись займалися шовком. Епiдемii, якi призводили до падiння виробництва, – це справжнiй факт, але вперше хвороби шовкопряда почалися ще в 1845 роцi, а близько 1865 року славетний вчений Пастер уже розробив метод боротьби з ними.
Найбiльш дивними здаються пригоди Ерве Жонкура в Японii. Дiйсно, зовнiшню полiтику самоiзоляцii цiеi краiни проводили сьогуни Токугава впродовж двох столiть (1641–1853). Японцям пiд загрозою смертноi кари заборонялося покидати територiю без особливого дозволу уряду, а також будувати великi судна для далекого плавання. Комодор Перрi насправдi 1854 року примусив уряд Японii укласти угоду, що вiдкривала два порти для американських кораблiв, але його ескадра увiйшла не до Йокогамськоi затоки, а до затоки Едо (нинi Токiо). Невдовзi iншi краiни також уклали аналогiчнi угоди. З 1859 року порти Нагасакi, Хакодате та Йокогама були вiдкритi для iноземцiв, i вони прибували туди у великiй кiлькостi. Неможливо припустити, щоб дiловi французи того часу не мали точних вiдомостей про мiсцезнаходження Японii i про можливiсть дiстатися туди морем набагато скорiше, нiж тим довгим шляхом, який обрав Жонкур. Щодо постатi Хара Кея, вiн аж нiяк не мiг бути спiвбесiдником Жонкура, бо в 1861 роцi мав лише… п’ять рокiв! Хара Кей, точнiше Такасi, (1856–1921) був видатним полiтиком, мiнiстром зовнiшнiх справ та прем’ер-мiнiстром, але нiколи не брав участi в торговельних вiдносинах. І аж нiяк не мiг реальний Хара Кей мандрувати дорогами вiйни зi своiм почтом, як середньовiчний самурай. Вiн народився в селi, але у вiцi п’ятнадцяти рокiв (1871) покинув рiдну домiвку, щоб навчатися в Токiо, де й залишився назавжди. Там вiн закiнчив школу, яку вiдкрили французькi мiсiонери, i дiйсно засвоiв французьку мову. До того ж вiн, на вiдмiну вiд бiльшостi полiтикiв свого часу, скромно, помiрно жив i не був «подiбний до короля», як пише Барiкко.
Отже, ми бачимо, що автор, коли мова йде про його персонажiв, надто вiльно використовуе реальнi факти, створюючи свiй власний свiт, у якому сорокатрирiчний Луi Пастер зветься молодим бiологом, Киiв е вiдправним пунктом у подорожi на Далекий Схiд, де iснуе вигаданий порт Сабiрк, а буденне життя людей набувае таемничого вiдтiнку. Численнi повтори тих