Нiма

Юлiя Гук

Тасiта Степ – пiддослiдна. Бо ким ще може почуватися в цьому свiтi загнана в глухий кут творча натура? Маленьке пiддослiдне мишеня, що лише якимось дивом тримаеться за життя, адже й у смертi не бачить сенсу. Наче за iронiею долi, колишня художниця стае до роботи у фiрмi з працевлаштування: скiльки ж iх навколо – талановитих, але бездiяльних та нерiшучих? І що вона вiдчувае до них – спiвчуття чи зневагу? Тому й не одразу дiвчина зрозумiе, навiщо нею став так опiкуватися вуличний музикант Жар. Допомога по господарству в обмiн на секс – так почалися iхнi стосунки. Та якось зернята добра проростуть у серцi Тасiти, i Жар повернеться, щоб розповiсти iй свою iсторiю…

Юлiя Гук

Нiма

ПСИХОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ.

ПІДДОСЛІДНА: ТАСІТА СТЕП

5.01

Тасiта – мiй пiддослiдний щур, моя святкова iграшка, мiй експериментальний кролик, мое навчання.

Сьогоднi пiддослiдна почуваеться значно краще. Вона вже близько тижня не виходить на вулицю. Гадаю: тiкае вiд реальностi. Увесь час спить i дивиться дурнуватi серiали онлайн (знаете, такi комедiйнi 30-хвилиннi вiдрiзки про справжне життя вигаданих людей). Вона неймовiрно боiться думати. Бо в ii мисливiй головi, окрiм розуму, живуть психологiчнi розлади. Саме через це я мешкаю разом з нею.

О дванадцятiй дня ii будить мобiльний. Прокинувшись, Тася ще довго думае, чи знiмати iй слухавку. Уставати не хочеться. Розплющення очей викликае депресiю, пригнiчення, iнколи – ненависть i агресiю. Чому? Тому що перше, що доводиться бачити, незавершенi полотна. Уявiть, нежила кiмната: анi шпалер, анi фiранок, анi шафи. Тiльки диван, запилена люстра, ноутбук з довгим шнуром, який змiiться попiд полотнами, розставленими в кутках. Незавершенi полотна… Мабуть, саме вони мучать ii найбiльше, нагадуючи про нереалiзованiсть.

Вона виставляе руку з-пiд теплоi ковдри й намацуе телефон бiля лiжка. Узявши його, неохоче розкривае обличчя. Розплющуе одне око, щоб побачити номер. Телефонують батьки. Пiсля секундних роздумiв усе ж вирiшуе вiдповiсти – батьки запрошують на гостину.

Тася збираеться, наче вона геть не жiнка. Ну не може жiнка витрачати на збори всього десять хвилин! На виходi зустрiчаемось очима: спухле обвiтрене обличчя з поспiхом нанесеним яскравим макiяжем, матово-червонi губи, обведенi чорним очi. Страшнi в неi очi, навiть менi якось боязко в них дивитися.

Їi зовнiшнiсть просто волае про сексуальну невдоволенiсть i бажання бути помiченою. Але вона пояснюе все по-iншому, згадуючи i панк-гурт, i творчий потенцiал, i вираження власноi iндивiдуальностi.

На вiдходi настрiй стабiльний. Не гарний, але й не поганий.

Поки йде по важкому мокрому снiговi, грузнучи й пробиваючись крiзь нього, Тасiта думае про власне призначення. До нього так само важко добиратися, як зараз брести по грузькому снiгу. Заздрiсники, причепи, невiри облiплюють, немов снiг, роблячи кожен крок важенним… Снiг б’е в обличчя, залiплюе очi. Збивае з нiг вiтер. А чи не так збивають ii зi шляху власнi виправдання, коли нiчого не хочеться робити. А заслiплення перед майбутнiм, а страхи – вони такi ж перепони, як цi затвердiлi вiд холоду кучугури, через якi доводиться перебиратися.

І тiльки iй вирiшувати, чи зупинитися серед хуртовини, дозволити дрiбним снiжинкам зробити з неi кокон, загорнути в сувiй бiлого непочатого й нiким не торканого полотна, поховати ii мрii, чи роздерти бiлу пелену порухом i продовжити свiй шлях через кучугури.

– Якби мрii здiйснювалися легко, до них було б нецiкаво йти.

Вона втираеться мокрою рукавичкою.

– Та й чи матимеш задоволення, отримавши те, чого прагнеш, не докладаючи зусиль?

Важко переступае через велику купу снiгу.

– І чи виростеш у власних очах, не зробивши нiчого вагомого?

Пiсля навiдування батькiв завжди вiдбуваеться «напад темряви» (так я його називаю). Пiд час нього вона немов починае гнити зсередини… Їй складно лишатися на самотi. Такоi митi вона п’е пиво чи вино, шукае знайомих людей i тiкае вiд них. Складно описати цей стан. Їi нiби затягуе якийсь чорторий. Я часто уявляю ii внутрiшнiй свiт. Я впевнена, що там на