Волонтери. Мобiлiзацiя добра

Гаська Шиян

Ірина Славiнська

Андрiй Любка

Макс Кiдрук

Сергiй Вiкторович Жадан

Лариса Денисенко

Ірена Ігорiвна Карпа

Галина Костянтинiвна Вдовиченко

Катерина Бабкiна

Ірен Роздобудько

Ця книга – про звичайних людей поруч iз нами, якi iнодi здаються справжнiми атлантами, на чиiх плечах тримаеться наш свiт, що похитнувся водномить. Тих, хто робить надзвичайне для бiйцiв, поранених, сирiт, бiженцiв, з ранку до вечора шукаючи можливостi для допомоги: збирае грошi на лiки, надае притулок тим, хто залишив рiднi домiвки, годуе, напувае, зiгрiвае… Це волонтери. Мирнi воiни свiтла. Строкатий килим iз вiршiв, есеiв i щемливих оповiдань найкращих украiнських авторiв змусить задуматися над цим феноменальним явищем та, мабуть (хто знае), зважитися на власний крок.

Обережно! Ненормативна лексика!

Волонтери. Мобiлiзацiя добра

Обережно! Ненормативна лексика!

Передмова

Бiдна, бiдна моя Украiна… Це кажу вголос я, Ірена Карпа, у ХХІ столiттi, а не котрийсь iз високочолих заплаканих класикiв сто чи двiстi рокiв тому. Я дивлюся останнi новини – у Фейсбуку, у телевiзорi, чую iх по телефону. І плачу гiркими сльозами, на якi здатнi лише безсила лють i болюче спiвчуття. У такi митi менi байдужi пафос i банальнiсть моiх слiв. Мозок просто безсилий охопити масштаб трагедii, у котрiй цiеi митi живуть мiльйони моiх спiввiтчизникiв. Безкiнечнi звiстки про загибель солдатiв на Сходi. Падiння гривнi. Змалiння всiх виплат. Зростання цiн. Панiка. Страх, що ворог захопить новi й новi територii. За що нам це? Чому? Невже ми досi не заплатили за уявнi та наявнi помилки предкiв, якими б вони не були? Бiдна, бiдна моя Украiна. І коли це все закiнчиться, питаю себе я, питаете себе ви, питають усi: вiд селянина до полiтолога, вiд журналiста до шкiльноi вчительки i, певно, навiть знахарiв i вiдьмакiв. «Молодих покалiчать i уб’ють, старi помруть з голоду!» – у телефонi аж буяе оптимiзмом мама. То там, то сям люди говорять про голодний бунт i Третiй Майдан. Усе змiнюеться блискавично: поразки, перемоги, прогнози, припущення.

Аж тут, наче вiдчуваючи, про що я думаю, менi телефонуе знайома волонтерка Юля. Що ти там, каже, Карпа, в депресiю не впадаеш? Та от тримаюся, як у мультиках, за краечок прiрви, бо який сенс вiд тоi депресii. Отож i я так, каже вона. І менi в головi не вкладаеться, як вона може нас порiвнювати – себе, таку активну, яке робить надзвичайно багато для бiйцiв, поранених, сирiт, з ранку до ночi шукаючи грошi на гострi потреби, все купуючи й вiдправляючи адресантам на передову i – що найважче – отримуючи звiстки про смерть вчорашнiх опiканцiв, iз такою нездалою мною. Нiчо, каже Юля, едине, що рятуе, – це спортзал. Хоч трохи мозок вiдключаеться. Я ото навiть думала на пару днiв поiхати вiдпочивати, а який сенс? Однаково мозок буде тут.

Поки кладу слухавку, очi натикаються на звичайний фейсбучний мотиватор. На тлi загальноi харчово-гривневоi панiки такi речi привертають увагу за принципом виключення: «Справжня перемога для нас – це перемога над своiм негативним мисленням». Я завжди з пiдозрою ставилася до рiзноманiтних людей «на позитивчику». Вони мають звичку особливо нi в що глибоко не вдаватися – я такий собi позитивний, нащо менi вашi проблеми. (Один такий цiлком культовий персонаж, пам’ятаю, пiд час протистояння на Майданi у груднi дивився на все з мiсточка, «бо ж страшно», що потiм, зрештою, не завадило йому зi сцени горлати геройськi гасла i всiляко настроювати iнших на «позитивчик».) Що ж, кожному свое. Знаю одне – усi, хто волонтерить, так чи iнакше пропускають той бiль свiту крiзь себе. Вроджена емпатiя? Пристрасть до самопожертви? Бажання робити свiт кращим у будь-який спосiб, бо так навчилися в дитячих книжках i героiчних фiльмах? Хтозна. Достеменно одне – вони нiколи не стоять осторонь. Розгрiбаючи найгiршi, найбiльш стресовi ситуацii, самi залишаються притомними. Що допомагае iм вижити? Юля каже – спортзал…

У цiй книзi – про волонтерство i не тiльки – зiбрано чимало iсторiй вiд найкращих украiнських авторiв. (Усiх улюблених заман