Десять грiхiв

Андрiй Криштальський

Давно, пiд час вiйни, загинула красуня Ривка й забрала з собою таемницю золота, нажитого на людськiй бiдi. Не змогли врятувати ii вiд розстрiлу вiрнi подруги Клавка та Свiтлана. Тодi ж i заприсяглися вони: виживуть, знайдуть скарб i вiзьмуть вiд життя все, що тiльки зможуть.

На схилi рокiв не дае iм спокою таемниця проклятоi скриньки з коштовностями. Та краще було б i не починати ii шукати. Адже учасники драми ще не знають, що старi грiхи похованi не назавжди…

Андрiй Криштальський

Десять грiхiв

Частина перша

Нi, йому таки не здалося: десь у хатнiх закапелках було чути стогiн.

– Марино! – стрепенувся Макс. – Чуеш, Марино?! Вставай!

– Що?! – озвалася заспана жiнка й вистромила з-пiд ковдри розпелехану голову.

– Вставай, кажу. Баба, певно, вмирати буде.

– Яка баба?

Сон iще затуманював розум. Аж тут старечий стогiн пролунав гучнiше, вимогливiше.

Макс навпомацки шукав босими ногами капцi. В оселi, як на те, було темно – наче в домовинi.

– Хтось там стогне чи що? – прошелестiла сонна Марина.

– А я чого тебе збудив, га? Дурна телиця! Баба вмирае, хiба не ясно?

– Баба вмирае, – повторила та самими губами й раптом залементiла на всю хату: – Ой людоньки!

Блiда постать зiрвалася з лiжка й метнулася до дверей.

Макс нарештi знайшов своi капцi i, вилаявшись, рушив за жiнкою. Намацавши рукою шорсткий одвiрок, гукнув iй услiд:

– Не верещи. Краще про золото запитай, поки дуба не врiзала.

Стара важко стогнала на своему ложi. У скупому свiтлi лампи, яку ввiмкнула Марина, iнтер’ер кiмнати був напрочуд химерним: старий облуплений стiл, на ньому – дерев’янi дверi, пофарбованi вицвiлою блакитною фарбою i вкритi пошарпаним матрацом, а вже зверху – огрядне бабине тiло. Ноги, накритi заяложеним простирадлом, – догори порепаними пальцями, гостре пiдборiддя – туди ж. У грудях староi, здавалося, грали органи, озвучуючи простiр навколо чудернацьким багатоголоссям.

– Тьху, як тут смердить! – знову лайнувся Макс, не бажаючи переступати порiг. – Запитай, чого вона хоче.

– Мамо! – схилилася над незворушною бабою Марина. Протираючи очi, запитала: – Мамо, ви чуете?

Стара, здавалося, хотiла щось вимовити, ii потрiсканi губи витягнулися назустрiч доньчиному обличчю. Вуста помiтно тремтiли.

– Чого мовчите? – прогугнявив чоловiчий голос позаду. – Вмирати, може, будете?

Бабинi губи ворушилися.

– Мамо, ви мене чуете?

Тiеi ж митi стара нiби здригнулася на своему ложi. Химерно склавши губи докупи, вона зiбралася iз силами i простогнала в абсолютнiй тишi:

– Виногра-а-аду-у-у!

Подружжя перезирнулося.

– Що? – питала Марина.

– Дай-те винограду-у-у! – знову повторила баба i голосно цмакнула губами – немовби крапку поставила.

Треба було бачити Макса. Стояв у дверях, вирячивши очi й склавши руки на грудях. Маснi щоки грали недобрими рум’янцями.

– Панi Клавдiя Огром’як власною персоною! – iронiчно вицiдив за якусь мить i подивився на свою дружину. Тодi – знову на стару: – Може, вашiй превелебностi шампанського подати, га?

– Знаете, мамо, це вже справдi занадто! – озвалася й Марина. Голос ii тремтiв вiд роздратування: – Краще б ви вже справдi вмирали, як ото маете з нас кров пити. Який виноград серед ночi?! Ви думаете, про що говорите? Старе – а таке дурне!

Баба мовчки лежала на своему ложi й дивилася кудись у стелю.

– Ага, вмирати. Їi ще городником[1 - Городник – заступ, лопата.] не доб’еш, – в’iдливо докинув Макс.

Було помiтно, що стара знову хоче щось сказати. Поглянувши на неi, обое мимоволi замовкли.

– Я жи-ити хочу, я лю-юблю-у! – тоненьким голосочком заспiвала Клавдiя Огром’як.

– Ти чуеш, Марино? Та вона ж знущаеться з нас. Оце старе одоробло смiеться з нас!

Макс рвучко ступив до тiла, що лежало посеред кiмнати:

– Може, вам, бабо, й кавалера в лiжко?

– Я лесбiянка! – озвалася немiчна дивним густим басом i засмiялася голосно – на всю хату, немовбито зовсiм не вона ще хвильку тому ледь чутно стогнала.

– Ха-ха-ха-ха-ха-ха! – розтявся той басовитий смiх посеред нiчноi тишi, аж по кутках заля