Коло Елу

Андрiй Цiнцiрук

З повагою та острахом притишуючи голос, розповiдали дорослi про верболозове коло Елу – такий був перший спогад малоi Ганни-Софii. Дивний хлопець, що вмiв розмовляти зi звiрями та викликати зливу, сплiв його для односельцiв, щоб провiщати майбутне. Колись коло хитнулося вчергове: вперше – для неi, востанне – для ii матусi. Давно немае вже того хлопчини, а невидиме коло котиться собi далi. Через довоенну оселю львiвського лiкаря, ii батька, через Другу свiтову i Афганiстан, окупацii, арешти i переховування, втрати, розлуки з рiдними – i через перше та едине на все життя ii кохання, заплутанi чи прямi, як промiнь сонця, долi-стежки ii дiтей та онукiв. Сьогоднi, у переддень свого дев’яностолiття, Ганна-Софiя вирушить у подорож рiдним Львовом на старому трамваi, щоб пригадати все й замкнути ще одне коло життя…

Андрiй Цiнцiрук

Коло Елу

Спецiальна вiдзнака вiд Киiвського нацiонального унiверситету iменi Т. Г. Шевченка Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»

«Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення iскарбом для майбутнiх поколiнь.

    Тетяна та Юрiй Логушi, засновники проекту

Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.

Лiтература, кiно, театр i пiсня обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.

Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.

    koronatsiya.com

Свiтлiй пам’ятi моiх бабусь присвячую

Пролог

Над нiчним мiстом задзвонили дзвони. З кожним ударом звук пронизував непроглядну темряву, заходячи глибше й глибше в лоно ночi. Розрiзав ii навпiл, намагаючись допомогти першим промiнчикам сонця проникнути чимдалi в нутро чорноти, а звiдти прогнати нiч подалi.

Променi свiтла щосили боролися з темрявою, начебто знаючи, що сьогоднi вони мають мало часу, немовби усвiдомлюючи, що нинiшнiй час – час найдовшоi ночi.

З боку пiтьми виступав iще один союзник – брукiвка, якою були вимощенi навколишнi вулицi й яка, мов гвардiя, що вишикувалася рiвним строем, чорнiла знизу. Адже, попри зиму, не було снiгу – вiчного побратима свiтла. Тож нiхто не мiг радiсно пiдхопити сонячне промiння й погратися ним, ганяючи врiзнобiч i зачiпаючи перехожих.

Та несподiвано за свiтло заступився вiтер, що, як на замовлення, зiбрав докупи всi хмари: i великi чорнi кудлатi, i смiшнi бiлi, i схожi на кулi, i навiть прозорi срiбнi плямки, якi нагадували органзу, – i вiдiслав iх за обрiй. Вiтер нiколи не робив щось задарма; напевно, йому самому набридла тягуча мряка.

Першi клаптики зимового сонячного свiтла проникали й у вiкна будинкiв. Вони неохоче занурювалися подалi у квартири, чiпляючись то за краi дахiв, то за шершавi сторiчнi стiни й вiконнi рами, неначе хотiли довше залишитися надворi та споглядати, як неквапливо прокидаеться мiсто.

Вулицi вже вирували. Лiнивi трамваi зi скреготом поважно рухалися рiвними лiнiями й осудливо крекотали, дивлячись на знахабнiлi маршрутки, якi так i силкувалися добiгти до зупинки першими. Люди, втягнувши голови в комiри, кудись поспiшали: хто до храму, а хто вже й на ринок. Деiнде чимчикували перехожi, тягнучи за собою великi валiзи та несучи важкi сумки. Зненацька деякi з них зупинялися, витягували невеликi мапи, та, не зрозумiвши написаного, запитували, як iм дiстатися до мiсця призначення, в iнших перехожих. Тi, на хвилинку замислившись, починали активно махати руками. Вони чи то вказували нап