Пам’ять кровi

Юрко Вовк

Ларко невiдривно дивився в очi Левона i не мiг вистрiлити… За кiлька секунд у свiдомостi Ларка промайнули картини з минулого: спiльнi iгри та пустощi, навчання в школi, Анна. Вони з Левоном були друзями дитинства, а тепер… На руках Левона кров його землякiв украiнцiв. Ларко цiлиться в груди поляка, а той, не вiдводячи очей вiд дула автомата, каже: «Я люблю твою Анну бiльше за життя. То нащо воно таке менi…» Чи натисне Ларко на спускний гачок?

Юрко Вовк

Пам’ять кровi

© Юрко Вовк, 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017

Пам’ять кровi

Пролог

Посеред ночi у вiкнi невеликого будинку на околицi мiстечка на заходi Аргентини спалахнуло свiтло. Згорблений старий чоловiк пiдiйшов до вiкна i почав вдивлятись у непроглядну темряву. За якийсь час вiн вiдхилився вiд шиби i почовгав до письмового столу. Поволi сiвши на стiлець, узяв папiр та ручку i квапливо почав щось писати. Закiнчивши, почав перечитувати написане, ворушачи пересохлими губами. Не дочитавши до кiнця, чоловiк пошматував аркуша й кинув дрiбнi клаптики паперу на пiдлогу. Охопивши голову руками, вiн тихо застогнав у нiмому вiдчаi.

Коли настав ранок, старий чоловiк, який весь цей час непорушно сидiв за столом, простягнув руку до газети. На розгорнутiй сторiнцi червоним маркером був видiлений якийсь номер телефону. Старий узяв слухавку переносного апарата i набрав номер.

– Це журналiст Хорхе Альдара? – запитав вiн хрипким невиразним голосом.

Почувши ствердну вiдповiдь, чоловiк нерiшуче пожував губами, i врештi мовив:

– Ви пишете про злочини Другоi свiтовоi вiйни, пане Альдара?

– Так, – почувся у слухавцi трохи здивований голос.

– Мене звати Левон Краснiцький, – вже впевненiше продовжив старий чоловiк. – Якщо вам буде цiкаво, я готовий розповiсти про злочини пiд час польсько-украiнськоi вiйни.

У слухавцi запала тиша. В кiмнатi було чутно лише важке дихання старого.

– Вибачте, – врештi пролунав голос журналiста. – А хiба була така вiйна?

– Була, – тихо i якось приречено витиснув iз себе старий чоловiк. – Вiйна у вiйнi. Страшна вiйна…

– Ви, напевно, вже похилого вiку, пане… Кра-снi-цкi, – пiсля черговоi паузи мовив спiврозмовник старого. – Навiщо вам це?

– Не знаю, – прошепотiв Левон Краснiцький. – Знаю тiльки, що мушу розповiсти про це людям…

Частина перша

Роздiл перший

Лiто 1939 було спекотним – i Захiдний Буг попiд берегами помiтно обмiлiв. Та посерединi русла все ж був повноводим i стрiмко плинув до далекоi ще Вiсли. Ближче до Устилуга, на черговому згинi русла вода подекуди закручувалась у спiральнi вири, у яких вона, мов у лiйках, безперервно всмоктувалась у невидимi безоднi. То були поганоi слави круториi, про якi впродовж багатьох столiть волиняни склали безлiч легенд, у котрих цi таемничi рiчковi вири подавались як мiсця небезпечнi й мiстичнi.

На пологому березi рiчки, якраз навпроти круториiв, лежали на травi двое пiдлiткiв. На них були лише споднi[1 - Пiдштаники (пол.).], пошитi з домотканого полотна. Засмаглi тiла i налитi м’язи цих ще не юнакiв, але вже й не дiтей свiдчили, що бiльшiсть часу вони проводять на вулицi i не цураються роботи.

Пiдлiтки лежали горiлиць, широко розкинувши руки, i вдивлялись у небо, яким пливли поодинокi хмаринки.

– Гляди, Левонку, – мовив той, у якого було темнiше волосся, – ота хмарина схожа на вершника на конi.

– Угу, Ларку, – вiдгукнувся його товариш. – На улана, яких я бачив, коли минулого року iхнiй полк iхав через Устилуг.

– А менi на Тараса Бульбу, – заперечив Ларко. – Козак такий був, менi татусько[2 - Хрещений батько (дiал.).] Матвiй про нього розповiдав.

– Ти що, бачив тих козакiв? – поблажливо кинув Левонко. – А я наших уланiв таки бачив.

Вiн спритно зiп’явся на ноги i побiг до рiчки.

– Давай доганяй! – крикнув Левонко i з розгону шубовснув у рiчку.

Ларко й собi рушив до води.

– Ларку, Ларку! – гукав Левонко, повернувши голову до берега. – Давай швидше