Суча дочка
Валентина Мастерова
Який сором для дiвчини – повернутися додому з байстрям! Але якщо… дитина не твоя? Селянки Олена та Люба вирушили до мiста в пошуках кращоi долi. Та якби Олена знала, що iй доведеться понести не свiй хрест! Коли Люба народила хлопчика та, злякавшись осуду i труднощiв, кинула його напризволяще, Олена не вагалася. Вона не може вчинити так, як його мати. Вона не залишить немовля. Навiть якщо за це потрiбно буде сплатити страшну цiну…
Валентина Мастерова
Суча дочка
Передмова
Свята правда
Прочитавши роман «Суча дочка» за одним духом, згадав знамениту фразу Толстого: «Якщо можете не писати – не пишiть!» Валентина Мастерова, я певен, не писати цей роман не могла. Не знаю, чи вона знайшла цей приголомшливий сюжет, чи вiн сам «набiг» на неi за незабутнiм афоризмом Остапа Вишнi: «Як воно оте на мене набiгае».
З власного досвiду можу припустити: життя власноруч нагородило талановиту письменницю таким рiдкiсним, таким «закрученим» i дивовижним сюжетом, обравши саме ii надзвичайно тонку i вразливу душу, щоб вона з болем i гнiвом розкрила одну з найтрагiчнiших сторiнок нашоi дiйсностi – зречення материнства!
Про це в нашiй лiтературi, здаеться, ще не писали. Принаймнi так глибоко, переконливо i так вражаюче. А головне – так щиро, просто, лаконiчно, вивiряючи людей, iхнi вчинки камертоном народноi моралi й духовностi. Саме з висоти цiеi духовностi й моралi, яка тримае нашу стражденну нацiю на цiй землi, у гiркiй нашiй iсторii, Валентина Мастерова звеличуе ii носiiв i засуджуе вiдступникiв.
Давно вже не читав iз таким захватом прозу. З часiв Олеся Гончара, Павла Загребельного, Григорiя та Григора Тютюнникiв, Євгена Гуцала i Володимира Дрозда. Так захоплено читав також моiх талановитих ровесникiв, друзiв та побратимiв: Василя Земляка, Дмитра Мiщенка, Петра Гурiненка, Івана Чендея, Вiктора Мiняйла. Але коли то було? Гай-гай, за лiтами й подiями, за гармидером, вчиненим модернiстами та постмодернiстами, здаеться, за справжньою прозою в нашiй лiтературi й слiд запав.
Аж нi: Марiя Матiос, Любов Пономаренко, Теодосiя Зарiвна. А тепер ось – Валентина Мастерова! Кажуть, жiнки витривалiшi за чоловiкiв, бо сильнiшi, живучiшi. Самi життя дають, навiть помираючи. І в голод виживають частiше за чоловiкiв. А тепер ось – i в лiтературi, коли ii, з одного боку, прагматичне «ринкове» суспiльство списуе на баласт, добивають телевiзiя, порнографiя, кривавi бойовики, а з iншого – так званий «авангард», андеграунд i постмодерн пiдривають iзсередини, – талановитi нашi письменницi, виявивши духовну та моральну стiйкiсть i чистоту, вистояли самi й стали на захист нашоi нещасноi лiтератури своiми талановитими творами, а не галасом i декларацiями.
Читайте – i «обретёте». Так, як я читав, не вiдриваючись, до третьоi-четвертоi години ночi. Того самого вам бажаю. І, певен, так воно й буде.
Наша лiтература поповнилася справжнiм твором – глибоко народним, високохудожнiм, без викрутасiв-прибамбасiв. Роман Валентини Мастеровоi подаруе вам гiркий шмат життя, у якому пiзнаете навколишню дiйснiсть, що бере нас за горлянку – особливо в селах. Але возрадуе вас правдивiстю вчинкiв i подiй, яскравiстю й переконливiстю людських доль i характерiв, майстерними дiалогами – теж вихопленими з живого життя. Мовна характеристика героiв, здаеться, ще бiльше, нiж портретна, визначае кожну дiйову особу, аж до малого Івана, покинутого Любою i всиновленого Оленою.
Я зжився з цими людьми. Менi важко уявити, що iх не iснуе, самоi Олени, ii прекрасних, скромних i роботящих батькiв та отоi Партизанки-знахарки, мудроi баби Степаниди. Це, мабуть, найкраще виписаний характер. На таких жiнках вся наша нацiя тримаеться. Істинно народний характер!
Еклезiаст: «В майбутнi днi все буде забуто. Нема пам’ятi колишнiм людям. І любов iхня, i ненависть, i ревнiсть пощезнуть. І нема вже iм участi нi в чому, що дiеться пiд сонцем!..»
Воно й справдi: усе минае та забуваеться. Залишаеться лише вiдображене в мистецтвi, зокрема й у таких правдивих творах, як роман Валентини Мастеровоi.
Олександр Сизоненко, пи