На тому боцi (збiрник)

Валентина Мастерова

У цiй збiрцi оповiдань за кожною людиною криеться цiлий свiт, зiтканий iз тонкого мережива простих слiв, нiби самi героi чи очевидцi переказують, як усе було.

Буденнiсть, справедливiсть часто жорсткi й логiчнi. В оповiданнях Валентини Мастеровоi саме такою читач побачить правду життя. Що робитиме чоловiк, дружина якого померла пiд час пологiв? Де шукатиме порятунок пропащий п’яниця? Ким виявиться пiдкаблучник, який боiться своеi жiнки як вогню? Як зустрiнуться брати-сироти, вихованi в рiзних краiнах? Коли прийде розплата за скоену пiдлiсть – або не прийде?..

Валентина Мастерова

На тому боцi

© Мастерова В.М., 2017

© Shutterstock.com: Dimedrol68, Maxim Khytra, обкладинка, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017

Сиродiй

Тато приiжджае раз на рiк. Удома починають готуватися ще за два тижнi до приiзду. Дiд коле порося, а баба й мама ковбаси начиняють, м’ясо печуть, хату бiлять. Двi моi старшi сестри Таня й Свiтлана ходять, мов iменинницi. Усюди тiльки й розмов, що про тата. Дiд заранi дiстае свое галiфе, яке одягае тiльки на великi свята, день просушуе на сонцi i вже не кладе до скринi. Там лежить одяг баби й дiда. Баба довго обдивляеться свою спiдницю з чорними плисовими стрiчками, так, нiби вона щось iнше одягае коли. Оту спiдницю i чорного вишитого, ще дiвоцького фартуха. Ой, гарна тодi баба, якась така чепурна, наче квiтка по осенi. У нас вдома багато квiтiв – то мама доглядае. Тiльки вона, коли тата чекае, дивна робиться – менi аж лячно стае. То смiеться так, наче ii битимуть, а то плаче й тодi б’е мене. А дiд з бабою завжди дорiкають мамi, що не вмiла шануватися. Кажуть, що iй такого чоловiка Бог послав, якого вона й мiзинця не варта. То – неправда. Мама в мене дуже красива – всi у селi про це кажуть. Бо такого довгого чорного волосся нi в кого немае. Мама коли розчiсуеться, воно розсипаеться до колiн, i все хвилями, хвилями. А брови… Тiтка Лисавета, сусiдка наша, раз казала, що такi лише на iконах малюють. Тiльки боязка моя мама. Всiх боiться: i бабу, i дiда, i особливо – тата, коли вiн мае приiхати. Було розпiк ii дiд, каже: «За який менi грiх на старостi ще й байстрюка годувати?» А мама як заплаче – i з хати. А в нас i нема того байстрюка, бо тiльки я та моi старшi сестри. А вночi прокинулась чогось, i сама не знаю, може, того, що мама дуже низько надi мною нахилилася. Руки в неi були гарячi-гарячi. Як узялася за мою шию, я аж крикнула, бо вiд них менi дихати не стало чим. Мама тодi впала на пiдлогу i билася об неi головою. А дiд почув, з iншоi кiмнати вийшов i каже: «Перед чоловiком кайся, а тут нiчого. Спати не даеш, скажена».

А вже як дiждемося того дня, то в хатi наче на весiлля. Дiд зранку вдягнеться у свое галiфе й нiчого не робить, хiба до сусiда, дядька Логвина, заговорить та ще питае в баби, чи все до ладу. Мама сестер повичiсуе, стрiчки iм новi в коси вплете, плаття одягне тi, що задля свята дiд у крамницi купить. Такi красивi плаття i щоразу новi. А мама тодi яка гарна! Теж у нове одягнеться i, наче дiвчина, всього стидаеться, дiду в очi заглядае, поспiшае робити все, що баба накаже. А я теж часто за ворота вибiгаю, тата виглядаю. Баба сердиться: «Хоч би воно не перлося на очi». А менi так хочеться першою зустрiти тата. Аж голова паморочиться, тiльки соромлюся, бо дiд плаття нового не купив i мамi нiколи мене перевдягти, ще й розчiсуватись я тодi сама не вмiла. У мене теж довге волосся, як у мами, тiльки бiле. Сестри за це мене плоскiнню дражнять.

Тата завжди якась машина пiдвозить. Вийде вiн, високий-високий – коли сестер по черзi на руках пiдкидае, то менi здаеться, що вони аж до неба пiдлiтають. Вiйськова форма на ньому вся нова, двi маленькi зiрочки на погонах проти сонця виблискують, i козирок у кашкетi лаковий. Тато нiколи на людях кашкета не знiмае, може, соромиться, що лисий. Тодi вiн з усiма здоровкаеться, а баба мене щипае мовчечки. Отак, тату усмiхаеться, а мене вiдпихае за себе, наче не