«Петро Голубничий»

Владимир Наумович Михановский

Фантастичнi оповiдання

Оранжева планета… Все тут вражае своею незвичайнiстю. Гори й улоговини пересуваються. Високi скелi зростаються за кiлька хвилин. Все прогинаеться, змiнюе свою форму, потiм знову випрямляеться… Великi дива уздрiли земляни на цiй далекiй планетi!

Про захоплюючi пригоди космонавтiв майбутнього, про дивовижнi вiдкриття, винаходи, боротьбу думок i боротьбу свiтiв – приреченого на загибель капiталiстичного i нового, який утверджуеться, соцiалiстичного – розповiдаеться в цих оповiданнях.

Володимир Михановський

«Петро Голубничий»

Чотири доби шаленiв ураган. Нiмий ураган, без гуркотняви, злив i велетенських, на кiлька поверхiв, океанських хвиль. Чотири доби, фiксуючи зовнiшне випромiнювання, на мiжзорянiм кораблi «Петро Голубничий» конвульсивно тремтiли стрiлки приладiв. На п’яту добу синусоiда, що невтомно витанцьовувала на екранi капiтанського пульта, нарештi пiрнула пiд червону горизонталь.

Та радiсть екiпажу була передчасна. На поверхнi корабля локатори виявили пошкодження. Постала необхiднiсть термiново перевiрити.

Одягши скафандр, штурман Микола Борт крутнув ручку з написом «вакуум». Стiни барокамери ледь вiдчутно затремтiли. Стрiлка барометра, описавши повне коло, ткнулася в «зеро».

Все! Можна виходити.

Штурман натис кнопку, та люк лишався непорушний.

«Заiло», – подумав занепокоено Борт.

У цей час спалахнув вiдеофон.

– Що, не вiдчиняеться? – запитав капiтан. Здавалось, вiн чекав цього.

– Так.

– Тодi заждiть на мене. Зараз одягну скафандр.

За кiлька хвилин до барокамери зайшли капiтан Федiр Скеля та астробiолог Ярослав Смiливець. Слiдом за ними вскочив Кiр.

Штурман, капiтан i астробiолог скiльки було сили налягли на люк. Але вiн навiть не здригнув.

– Доведеться тобi, Кiре, – сказав капiтан. – Тiльки антену не пошкодь.

Розiгнавшись, робот важко торгонув плечем люк. Пiсля третьоi спроби дверцi вiдчинилися.

Першим ступив за борт капiтан. Останнiм вилiз Кiр.

Вибравшись на поверхню зорельота, штурман Борт мимохiть заплющив очi. Вiн обережно переставляв озутi в магнiтнi черевики ноги, зупинявся, час од часу заглядав у портативний телескоп.

Попереду, в чорнiй безоднi, палало сузiр’я Лебедя. Воно було схоже на шмат блакитного шовку, всiяного дiамантами. Тьмяно ряхтiла пiдперезана синiм поясом туманнiсть Андромеди. У самiм ii центрi вiдливало червоним свiтлом кiлька зiрок. Здавалося, це холонуть вуглинки в сизiй вiд попелу ватрi. Яскраво палае фiалковий пояс Орiона. Плавае в сiрiм кiльцi сузiр’я Лiри…

– Ти не заснув, Миколо? – пролунав у навушниках капiтанiв голос.

Штурман одiрвав погляд вiд рури телескопа i, глипнувши пiд ноги, здивовано крекнув: поверхня корабля була вкрита рiвним шаром смарагдовоi на колiр речовини, що фосфоресцiювала. Ближче до дюз свiтiння було яскравiше, переходило в зеленаве. Речовина вiдзначалась надзвичайною щiльнiстю i являла собою цiлковиту загадку.

– Це чи не прилипли метеорити, – висловив припущення астробiолог.

– Чому ж тодi цiеi метеорноi зливи не фiксували локатори? – заперечив штурман. – Нi, тут щось iнше…

– Кiре, вiзьми на пробу, – вiддав наказ капiтан.

І всi четверо попрямували до входу в корабель…

По обiдi Скеля запитав астробiолога:

– Ну, що там зi смарагдовою речовиною?

– Поки нiчого, – якось неохоче вiдповiв Ярослав. – Я опустив ii в насичений розчин гiберелiну.

– Але чому ти думаеш, що в речовинi, котра перебувала в умовах, де температура якихось двi з половиною тисячi градусiв, пощастить виявити бiологiчнi ознаки?

Астробiолог хотiв був пояснити, що навертае його до таких припущень. Коли враз завила сирена. На контрольному пунктi побiля цифри «3» спалахнула авральна лампочка. Третiй вiдсiк… Це була астролабораторiя.

Астробiолог метнувся до виходу. Услiд за ним кинувся штурман. Оклик Федора Скелi «зупинiться!» наздогнав iх побiля самiсiньких дверей.

Капiтан увiмкнув екран, що займав усю задню стiнку каюти, i перед зором трьох космонавтiв постала астролабораторiя. Хитромудрi прилади, заставленi рiз