Живий мох
Владимир Наумович Михановский
Фантастичнi оповiдання
«…Спочатку я не зрозумiв, що сталося. Частина грунту мовби зрушила з мiсця i поповзла на мене. Я вiдступив назад, але грунт посунув за мною. Я швидко озирнувся. До «Снiжинки», гострий нiс якоi невиразно маячив на палевому небi, було далеко…
Ми з Миколою, штурманом корабля, на цiй планетi ось уже чотири доби, i сьогоднi я вперше вийшов назовнi…»
Володимир Михановський
Живий мох
1
«…Спочатку я не зрозумiв, що сталося. Частина грунту мовби зрушила з мiсця i поповзла на мене. Я вiдступив назад, але грунт посунув за мною. Я швидко озирнувся. До «Снiжинки», гострий нiс якоi невиразно маячив на палевому небi, було далеко…
Ми з Миколою, штурманом корабля, на цiй планетi ось уже чотири доби, i сьогоднi я вперше вийшов назовнi.
Перш нiж посадити «Снiжинку», ми довго кружляли навколо планети, що несподiвано випiрнула на нашому шляху до Процiона. Поки ми описували кола, кулi-автозонди, запущенi з «Снiжинки», дослiджували атмосферу планети.
– Як ти гадаеш, тут живi iстоти е? – спитав штурман, вдивляючись у вузьку стьожку, що безперервно повзла iз щiлини дешифрувального апарата.
– Хтозна, – вiдповiв я, не вiдриваючись од екрана, по якому поволi пропливали чудернацькi шпилi, заростi i хвилястi рiвнини чужоi планети.
Корабель посадили щасливо.
Коли «Снiжинка» завмерла, опершись на чотири стабiлiзатори, i двигуни змовкли, тиша видалася нам якоюсь неприродною.
Якусь мить ми схвильовано мовчали. Потiм, не змовляючись, кинулись до iлюмiнаторiв. Там, за броньованим прозорим пластиком, вiдкрився дивовижний краевид. Невiдомi рослини з химерно вигнутими стовбурами майже слалися по червонуватiй землi. Раз у раз скаженi вихори здiймали з землi хмари куряви – i все ставало навколо непроглядним. Потiм пилюка поволi осiдала, виднокруг прояснювався аж до наступного шквалу…
– Йти по радiусах на всi чотири сторони, – залунав голос штурмана. – Орiентир – радiомаяк. Через кожнi двадцять хвилин – рапорт. Програма дослiджень – максимальна, розрахована на чотири доби. Старт!
За командою Миколи дванадцять роботiв рушили вниз.
Тепер нам iз штурманом залишалось чекати. Тiльки пiсля повернення роботiв, якщо фiзичнi умови планети виявляться сприятливими для людського органiзму, ми зможемо вийти на поверхню.
На оглядовому екранi було добре видно, як роботи, допомагаючи собi гнучкими щупальцями, спускаються по зовнiшньому трапу «Снiжинки».
Спокiйно i дiловито ступили вони на грунт i скоро зникли з очей.
Донесення, що надходили вiд роботiв, ми з Миколою уважно проглядали, пiсля чого всi результати записувались на блоки iнформацiйноi пам’ятi.
Роботи повiдомляли про вологiсть атмосфери, напрям i силу вiтру, температуру повiтря i – жодного слова про живих iстот.
На другий день всi роботи благополучно повернулись. Тепер настала наша черга. Вирiшили, що перший пiду я.
– Дивись не захоплюйся, – напучував мене друг.
– Пiсля Кiра не страшно, – вiдказав йому.
– Я буду весь час на прийомi. Радируй частiше,-штурман погладив мiй мисливський променемет, посмiхнувсь i додав: – Ну, нi пуху, нi пера!
Я сплигнув з останньоi сходинки трапа на пружну червонувату землю i застиг зачудований.
Дивне враження справляв цей свiт! Здавалося, щось невблаганно тисне на навколишню рослиннiсть. Найтовстiшi стовбури на пiвметровiй висотi несподiвано згиналися пiд прямим кутом, i iхне вiття майже лежало на землi.
Зненацька налетiвши, потужний вихор звалив мене з нiг. Судомливо вхопившись за пругку гiлляку якогось дерева, я перечекав шквал, а потiм рушив далi. Ноги плуталися в повзучих рослинах, шаленi вихори кидали мене на землю, i, швидко знесилившись, я повернув назад, до ракети.
Раптом я помiтив неподалiк якийсь рух. Ворушилися латки грунту, вкритого чимось схожим на мох. Зацiкавлений, я рушив ближче. І тут мох посунув до мене.
Але що це? Окремi гiлочки моху засяяли раптом позмiнно жовтим, зеленим, червоним, фiолетовим свiтлом. Рiзнокольоровi вогники в сутiнках, що непомiтно пiдкралися, швидко перебiгали з мiсця на мiсце.