Реквiем по мрii

Г’юберт Селбi-молодший

У маленькiй бруклiнськiй квартирi самотня вдова Сара Голдфарб мала свою маленьку залежнiсть – вона жити не могла без телевiзора. Мати наркомана Гаррi, розчарована в синовi, одного разу вона отримае запрошення у чарiвний свiт серiалiв, шоу та реклами, де мрii обов’язково здiйснюються. Їi мрiя зовсiм поруч – треба лише трохи схуднути за допомогою пiгулок. Та й Гаррi начебто взявся за розум, замислившись iз другом та коханою про власний бiзнес… Заслiпленi сяйвом iлюзiй, полоненi казкою про американську мрiю, усi четверо вважатимуть, що заслужили на неi право. Проте ця залежнiсть ставатиме згубнiшою за героiнову, i схаменуться вони лише тодi, коли виконувати реквiем по мрii буде вже нiкому…

Обережно! Ненормативна лексика!

Г’юберт Селбi-молодший

Реквiем по мрii

Обережно! Ненормативна лексика!

* * *

Ця книга з любов’ю присвячуеться Боббi, що знайшов единий вартий того фунт чистого – вiру в милосердного Бога.

Передмова

Як я вчився у школi, то думав: щоб бути письменником, треба бути мертвим. Бути мертвим або походити здалеку – з Англii, Середнього Заходу чи Францii.

Одним з найглибших, хоч i трохи периферiйних прозрiнь, що осяяли мене, коли я читав «Останнiй поворот на Бруклiн» Г’юберта Селбi, стало те, що мiй населений робочим людом Бронкс виявився гiдним матерiалом для Мистецтва; що голоси, вулицi й жести, якi я так добре знав, були такi ж людськi, такi ж цiннi й гiднi поваги, як i будь-якi з тих, що описанi всiма цивiлiзацiями упродовж усiх сторiч iснування лiтератури.

Тому я вiдкладав «Останнiй поворот на Бруклiн» зi страшним усвiдомленням того, що якби менi бажання, пильне око та чутливе вухо, то з мене мiг би вийти письменник.

Уже пiзнiше, як став значно старший, я зрозумiв, що талант i матерiал нiчого не вартi без дечого, чим Селбi володiе й що проявляеться в нього на кожнiй сторiнцi кожноi книжки. Любов – прощення й спiвчуття, що пiдносять дух усiх ницих псiв, якi населяють його свiт: загублених, порочних, бездушних i нерозумних. Мистецтво полягае в його здатностi олюднювати те, що здаеться нелюдським, i таким чином водночас робити людянiшими й читачiв.

Нiхто не вмiе передати нутряного почуття людського страждання так, як Селбi, – цi жорстокi галюцинацii про милосердя, про мир, про любов, про легку прогулянку; про нищiвний бiль героiновоi ломки; задушливу лють батькiвськоi-подружньоi-сексуальноi клаустрофобii; скрип гвинтикiв параноiдальноi манii, що затягуються тугiше; жалюгiдна грандiознiсть передаваних по колу мрiй; страх перед неминучим свiтанком.

Селбi сягае глибоко пiд шкiру i в голови нижчих прошаркiв, виносячи звiдти iнфернальнi монологи, по вiнця сповненi трагiчно пошматованими iлюзiями, короткочасними екстазами й лютою одержимiстю, що безперервно шумлять i вирують на кожнiй сторiнцi. У найсильнiших мiсцях вiн буквально змушуе нас спiвчувати оглушливим ударом.

«Реквiем по мрii» описуе крах чотирьох осiб – трьох молодих i однiеi старшоi. Тут Селбi показуе натуру людей залежних: вiд дурману, надii, вiд трагiчно дитячих видiнь раю на землi. Навiть коли цi персонажi злiтають до сьомого неба, попереду все одно виднiеться страхiтливе поверження, але хоч читач i усвiдомлюе це наперед, вiн не може захиститися вiд майже нестерпного страждання, деградацii й забуття, якi е цiною мрiй для безсилих.

«Реквiем по мрii» е квiнтесенцiею Селбi, його наповнюють моменти, вiд яких читач почуваеться як мимовiльний коментатор катастрофи «Гiнденбурга», що ридав: «Ох, люди!»

Селбi даруе нам ще одну змогу вiдчути бiль за його людей, – а значить, вiдчути любов до того, що зазвичай любовi не викликае.

Рiчард Прайс

Нью-Йорк, сiчень 1988 року

Вступ до нового видання

«Реквiем по мрii» був уперше виданий у 1978 роцi. Знати, що його ще й досi видають i готують новi редакцii, для мене неймовiрно втiшно. Крiм того, за книжкою ще й знiмають фiльм, виробництво якого заплановане на середину квiтня цього року. Тож книжка ще й досi живе i дихае (як i я сам).

У тому, що все це дiеться зараз, у часи «не