Графиня
Володимир Савович Лис
Подii роману розгортаються у рiзних часових просторах, мiж таемницею дару митця i гординею й помстою. Тут психологiчнi стосунки мiж героями гострiшi за будь-який детектив. З якою метою, як i кiлькасот рокiв тому, в маленькому мiстечку на Волинi хтось убивае собак, наводячи жах на мешканцiв? Навiщо талановита художниця Люба Смажук раптово прагне зустрiтися зi шкiльним учителем малювання в мiстi свого дитинства? Чому всi химернi подii обертаються навколо неi та графинi Венцеслави, яка погордливо позирае з единого вцiлiлого свого портрета? Лише картини берегтимуть таемницю – до останньоi сторiнки…
Володимир Лис
Графиня
© Лис В. С., 2010
© DepositPhotos.com / alanpoulson, обкладинка, 2016
© Shutterstock.com / VGstockstudio, Monkey Business Images, gnoparus, Irina Alexandrovna, обкладинка, 2016
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2016
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2016
І
Я йшов старим запущеним садом. На менi був якийсь дивний одяг, не мiй звичний, а начеб з минулого, дев’ятнадцятого чи хтозна-якого столiття. Мовби камзол з оборчастими рукавами, а довкола шиi – велике бiле жабо. На ногах я мав не штани, а рейтузи – свiтло-коричневi, такi, що носили колись. Я йшов углиб саду i раптом побачив, як назустрiч менi з-за дерев вибiгае маленька дiвчинка рокiв десяти, а може, й менше. Коли вона наблизилася до мене, я подумав, що знаю цю дiвчинку. Так, знаю. Звiдки? Намагаюся пригадати i не можу.
«Це маленький диявол», – чую виразний шепiт.
Дивна рiч, менi здаеться, що то шепочу я сам, хоч вуста в мене мiцно стуленi.
З-за дерева, збоку вiд алеi, на яку вибiгла дiвчинка, виходить старий сивий чоловiк, багато одягнутий. Вiн дивиться в мiй бiк, притому дуже суворо.
– Пане художнику, – каже вiн. – Не чiпайте ii. Не смiйте. Ви цього не зробите.
«Чого я не зроблю?» – питаю подумки.
Я наближаюся до старого сивого чоловiка. Але не йду, а наче пливу в повiтрi. Ось ми вже майже поруч. Я чую, як вiн важко дихае.
– Це ваша донька? – запитую.
Чоловiк хитае головою. Повертае голову. У його очах – бiль i радiсть водночас.
– Внучка?
– Це моя душа, – зiзнаеться чоловiк. – Щойно вона вилетiла з мого тiла – i я намагаюся ii упiймати.
Маленька дiвчинка в бiлiй полотнянiй сукенцi до п’ят смiеться – дзвiнко-дзвiнко – i зриваеться з мiсця. Вона бiжить, смiшно перебираючи нiжками.
– Я ii не наздожену, – сумно зiтхае чоловiк. – Боюся, це зроблять iншi. Може, ви спробуете, пане художнику?
Я кидаюся бiгти за дiвчинкою, думаю про дивнi слова цього чоловiка, про те, що хтось менi шепотiв iншi, страшнi слова, й раптом помiчаю, як разом iз садом здiймаюся у повiтря, лечу все вище й вище, а пiдi мною внизу – слiпучо-бiла безодня.
Я зримо вiдчув, як хтось накидае на мою голову подушку i починае душити. Поспiшно розплющив очi. У кiмнатi, звiсно, нiкого не було. Тiльки вiдчуття задухи.
Я швидко встав i вiдчинив вiкно. Із саду, проте, також вiяло теплом.
«Душно, – подумав я. – Тому й таке вiдчуття. І цей… цей… сон…»
Насправдi я не спав. Картина в саду несподiвано постала перед моiми очима. Нi, очi були заплющенi. Я лежав так уже довго, марно намагаючись заснути. Власне кажучи, я викликав ту картину сам. Навiщось вона менi була потрiбна. Цей епiзод колись-таки був у життi. Тiльки не в моему.
Тут до моеi голови почала заповзати дивна тривога, яка мучила ось уже кiлька тижнiв. Це було вiдчуття того, начеб за моiми плечима стоiть хтось менi незнаний, нiби той хтось стежить весь час за мною. Цей невидимець приходив пiд вiкно моеi оселi ввечерi i вночi, коли я несподiвано прокидався; вiдчуття його присутностi з’являлося часом, коли я йшов за мiсто на етюди. Я дiйшов навiть до того, що якось покинув накладати фарби на полотно i кинувся до найближчоi копицi сiна. Нiкого за нею, звiсно, не було. Я став оглядатися i на вулицях. У саду бiля нашого будинку. Навiть коли сидiв у себе в кiмнатi.
Ця тривога з’явилася десь на початку лiта, росла, ставала дедалi вiдчутнiшою i зримiшою, хоч я й не змiг би, якби хтось запитав, звiдки у мене з’явилося тривожне вiдч