Крiзь безодню до свiтла
Алла Рогашко
Кохання прийде до трьох подруг, Вiри, Мар’яни та Христини, навеснi, з пахощами бузку та гiрким присмаком жасминового трунку на вустах. Воно буятиме влiтку, даруючи спекотнi ночi кохання i раптовi грози, а восени збере врожай – втрат, i надбань, i усмiшок крiзь сльози. Кожна з жiнок заплатить свою цiну за кохання, i лише тому, що одна людина вважатиме себе сильнiшою за долю. Що ж, врештi-решт, принесе iм зима – звичний холод самотностi чи вистраждане, вимрiяне тепло сiмейного вогнища?
Алла Рогашко
Крiзь безодню до Свiтла
© Рогашко А. В., 2016
© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2016
© Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2016
Оскiльки сюжети цiеi книги розгортаються в Рiвному, а деякi персонажi мають реальних прототипiв, варто зазначити, що всi подii, описанi тут, е вигаданими i будь-яка схожiсть до теперiшнiх чи минулих реальних подiй е випадковiстю
Крiзь безодню до Свiтла
Бережи кохання у серцi своiм. Життя без нього подiбне безсонячному саду з мертвими квiтами.
Оскар Уайльд
Частина І
Житейськi химерики
– Що таке кохання?
– Що?.. Це нiби вранiшнiй туман. Коли ти прокидаешся задовго до свiтання, вiн швидко щезае. Так само щезають i почуття.
– Справдi?
– Я переконаний!
– Почуття щезають?..
– Так! Дуже швидко. Кохання – це туман, який розсiюеться з першим променем реальностi…
З iнтерв’ю Чарльза Буковскi, 1983 рiк
Роздiл І
Вiра. Жасминовий трунок
1
Кажуть, кохання живе три роки. Але чому три? Чому не п’ять, десять чи взагалi не вiчно, як дехто вважае, чи то пак мрiе? А може, воно тривае зовсiм коротко? З’являеться раптово, наче стихiя, змiтаючи на своему шляху здоровий глузд i будь-якi спроби протистояти цьому божевiллю, i так само раптово зникае, лишивши по собi самi спогади, глибина яких залежить вiд сили почуттiв. Хтозна. У кожного власнi iсторii, термiни i розумiння цього загадкового поняття…
Вiра мала свою iсторiю. Вiра – як би чудернацько те не звучало, зважаючи на ii життествердне й оптимiстичне iм’я, – не вiрила в кохання. Власне, жiнка про нього взагалi не думала, бо вважала себе доволi мудрою i розсудливою, щоб у своi зрiлi роки вiрити в наiвнi юнацькi фантазii й казочки.
Звiсно, iнодi, особливо довгими осiннiми вечорами, за переглядом черговоi сльозливоi мелодрамки пiд пледом iз чашкою чаю, щось поколювало в грудях – таке болiсно-тягуче, що не пiддавалося розумiнню й поясненню. Вiра вiдставляла чашку, вимикала мелодрамку i йшла мити посуд. Трудотерапiя – не найлiпший, але не такий уже й поганий метод боротьби з рiзними там поколюваннями в грудях.
Дурницi. Суцiльнi дурницi! У неi все нормально i немае жодного приводу для тужливих думок, уперто заспокоювала вона себе, заповзято вимиваючи бруднi тарiлки й каструлi.
І дiйсно, до моменту, коли остання помита тарiлка була поставлена на мiсце, всi химернi думки виганялись геть iз голови. Хоча насправдi вони нiкуди не дiвалися, а лише консервувалися десь у запиленому закутку пiдсвiдомостi, щоби потiм зринути зненацька в такий же тягучий осiннiй вечiр… І вона чудово те знала. Утiм, на момент «консервацii» iй було байдуже – тiльки б тепер, цiеi хвилини, безладно не плутались у головi.
Затим Вiра йшла до кiмнати своеi тринадцятирiчноi доньки, сiдала коло неi й дивилась на юне обличчя, в якому так очевидно проступали риси батька, себто Вiриного колишнього хлопця. Власне, ii «хлопцем» вiн був лише якихось кiлька мiсяцiв невизначених i до кiнця так i не зрозумiлих для неi зустрiчей, у результатi яких сердешна виявила, що вагiтна. Коли ж повiдомила про це Андрiевi – «хлопця» немов вiтром здмухнуло. Пiсля Вiриних одкровень вiн бiльше не з’явився, остаточно пiдтвердивши i без того очевидну аксiому, зафiксовану в ii свiдомостi: кохання не iснуе. Де ж воно тепер – кохання, про яке так гаряче шепотiв iй у поривi пристрастi вiн? І де, власне, вiн сам? Отож… Отож Вiра народила Катрусю i назавжди – як вона собi тодi думала – «зав’язала» з романтичними мрiями. Ось ii здiйснена мрiя – лежить у лiжечку й дригае нiжками, вимагаючи уваги до себе…
Вiра дивила