Не йди
Маргарет Мадзантiнi
Тiмотео був бездоганним чоловiком, турботливим батьком i хiрургом з чудовою репутацiею. Вiн мав усе, про що можна мрiяти: щасливу сiм’ю, гарну доньку, вiллу на березi моря. Проте одна нiч, яку Тео провiв у барi, назавжди змiнюе його життя. Вiн закохуеться в емiгрантку, з якою не мае нiчого спiльного, крiм хмелю в головi. Кохання, зрада, пристрасть – три гострi кути цього роману. Та коли доля забирае в Тiмотео кохану жiнку, вiн розумiе, що втратив дещо бiльше…
Маргарет Мадзантiнi
Не йди
© Margaret Mazzantini, 2001
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016
First Italian edition by Arnoldo Mondadori Editore S.p.A
Cover artwork from the motion picture Non ti muovere directed by Sergio Castellitto
Courtesy of Medusa Film S.p.A. and Cattleya S.p.A.
Ти не зупинилася перед знаком «Stop». Пролетiла у своiй куртцi зi штучного хутра, у навушниках. Щойно скiнчився дощ, i невдовзi пiде знову. Понад горiшнiми гiлками платанiв та антенами юрбилися шпаки в попелястому повiтрi, сповнюючи його пiр’ям i цвiрiньканням, iхнi плями мигтiли, коли пташки збивалися в купу, не завдаючи шкоди одна однiй, потiм розпростували крила й розлiталися, збираючись на новий виток. Унизу люди тримали над головою газети чи просто руки, затуляючись вiд граду з iхнього послiду, що сипався горохом з неба та скупчувався на асфальтi разом з опалим мокрим листям; його солодкавий i гнiтючий запах панував довкiл, i перехожi поспiшали проминути цю мiсцину.
Ти виiхала з кiнця вулички, летiла до перехрестя. Тобi це майже вдалося, i водiй у тiй машинi майже ухилився вiд тебе. Але на асфальтi була багнюка – масний послiд вiд шпачиних зграй. Колеса ковзнули, ледь-ледь, проте цього вистачило, щоб зачепити твiй моторолер. Ти пiдлетiла до пташок i впала просто в iхнiй послiд, i разом з тобою впав твiй рюкзак з наклейками. Два твоi зошити опинилися на краю хiдника, у калюжi з чорною водою. Шолом покотився по дорозi, неначе порожня голова, бо ти його не застебнула. До тебе одразу ж хтось пiдбiг. Ти лежала з розплющеними очима, замащеним багнюкою ротом. Асфальт увiйшов тобi в шкiру, наставивши цяточок на щоках, як у неголеного чоловiка. Музика увiрвалася, навушники сповзли пiд волосся. Чоловiк з автiвки кинув дверцята навстiж i пiдiйшов до тебе, подивився на твое вiдкрите чоло й полiз у кишеню по мобiльний телефон, та вiн випав у нього з рук. Якийсь хлопець пiдняв телефон, саме вiн i викликав «швидку». Тим часом рух транспорту зупинився. Ця машина стала поперек колii, i трамвай не мiг проiхати. Водiй вийшов, багато людей повиходило й пiшло до тебе. Люди, яких ти нiколи не бачила, обмацували тебе поглядами. Слабкий стогiн донiсся з твоiх губ, на яких виступила рожева пiна, а ти знепритомнiла. Рух транспорту був напруженим, i через це «швидка» спiзнилася. Та ти вже не поспiшала. Ти завмерла, як поранена пташка.
Потiм «швидка» з увiмкненими сиренами об’iжджала iншi машини. Вони притискалися до хiдниковоi огорожi, а «швидка» заiхала просто на набережну, тим часом флакон iз фiзiологiчним розчином телiпався над твоею головою, чиясь рука то стискала, то вiдпускала блакитний балон штучноi вентиляцii легенiв, щоб закачати тобi повiтря. У приймальному покоi реанiматолог «швидкоi» натиснула тобi пальцем мiж нижньою щелепою та пiд’язиковою кiсткою, у больове мiсце. Твое тiло вiдреагувало надто слабко. Вона взяла марлевi тампони й витерла кров, що збiгала з чола. Подивилася на твоi зiницi, нерухомi й асиметричнi. Дихання було нерегулярним. Вони вставили тобi в рота орофарингеальний повiтропровiд, щоб дiстати запалий язик. Звiдти вибрали кров, гудрон, слиз i один зуб. На пальцi тобi причепили клiпсою пульсоксиметр, щоб замiряти рiвень насиченостi кровi киснем; твiй оксигемоглобiн був дуже низьким: тiльки вiсiмдесят п’ять вiдсоткiв. Тодi тобi зробили iнтубацiю[1 - Інтубацiя – введення спецiальних трубок у просвiт гортанi, трахеi i бронхiв з метою вiдновлення й полiпшення прохiдностi дихальних шляхiв. (Тут i далi прим. пер.)]. Ларин