Мовчання ягнят
Томас Гаррiс
У пошуках серiйного вбивцi, який знiмае шкiру зi своiх жертв, ФБР звертаеться за допомогою до вiдомого злочинця – Ганнiбала Лектера, що перебувае в iзоляторi психлiкарнi. Вiн погоджуеться взяти участь у пошуках убивцi, але за однiеi умови – вiн хоче грати. Два манiяки, двi сповiдi. Проте, щоб дiзнатися реальну iсторiю вбивств та врятувати останню жертву, декому потрiбно розповiсти досить пiкантнi подробицi власного життя. Дозвольте вбивцi сповiдатися у скоених злочинах.
Обережно! Ненормативна лексика!
Томас Гаррiс
Мовчання ягнят
© Yazoo Fabrications, Inc., 1988
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016
Обережно! Ненормативна лексика!
Вiд автора
Двадцять п’ять рокiв тому в Сег-Гарборi, у будинку з похилою пiдлогою, я написав завершальнi слова «у мовчаннi ягнят». Раптом я усвiдомив, що закiнчив роман i ось передi мною на сторiнцi стоiть назва книжки. Я вiдчув укол радостi, вiдштовхнувся вiд стола й покотився назад на стiльцi, доки не врiзався в стiнку.
Тодi я перебував у полонi персонажiв роману, чув у кiмнатi запах кордиту, менi хотiлося вимовити вголос iмена людей, яких люблю.
Втрутився дитячий спогад: iще малим хлопчиком я грався в ковбоiв i пiдстрелив горобця; я стояв серед трави й дивився на пташку, таку теплу в моiй руцi, а щоки пекло вiд слiз.
Я похитав головою й замислився про початки…
* * *
Колись давно журнал «Argosy»[1 - Американський палп-журнал (дешеве масове лiтературне видання), який iснував у 1882–1978 рр.; Т. Гаррiс писав для нього кримiнальнi оповiдання.] доручив менi поiхати до в’язницi штату Нуево-Леон у мiстi Монтеррей, Мексика, щоб узяти iнтерв’ю в американця, якого засудили до смертноi кари за вбивство трьох молодих людей.
Менi було тодi двадцять три роки, i я гадав, що пiсля висвiтлення полiцейськоi операцii в Техасi спiзнав усi премудростi життя.
В’язня звали Дайкс Еск’ю Сiммонс, колишнiй пацiент психiатричноi лiкарнi. Коли я вперше на нього глянув, то побачив перед собою бiлого чоловiка, приблизно п’ять футiв одинадцять дюймiв, сто сiмдесят п’ять фунтiв[2 - ? 1,8 м, 79 кг.], з посивiлим каштановим волоссям. Особливi прикмети: погана пластика за Лiмбергом[3 - Метод Лiмберга (пластика зустрiчних трикутникiв) – спосiб зшивання шкiри, коли зустрiчнi пасма з’еднуються не в прямий шов, а в довiльну геометричну фiгуру чи зигзаг, щоб якомога економнiше й рацiональнiше використати шкiру.] на заячiй губi, маленькi шрами на головi. У нього були очi навiженоi черепахи. Бiльшiсть часу вiн затуляв iх парою чорних окулярiв.
Сiммонс вiдрекомендував менi кiлькох своiх товаришiв: один – судовий службовець у його справi (який тепер сидiв за розкрадання майна), а ще фотограф-новинар, який знiмав наручнi годинники з мертвих i поранених в автомобiльних аварiях. Фотограф пiдкотив рукав i показав менi п’ять годинникiв, запропонувавши за хорошу цiну «Bulova»[4 - Американська марка годинникiв, найбiльш масова на початку ХХ столiття.] з брудним ремiнцем.
Сiммонс також представив менi свою дружину, гарненьку медсестру з Огайо, яка побралася з ним уже пiсля того, як вiн опинився у в’язницi. У суботнi вечори iм дозволяли шлюбнi вiзити, i, щоб побути на самотi, вони завiшували грати камери ковдрами.
На жiнку було приемно поглянути – оаза спокою в такому мiсцi.
Десь за рiк до того Сiммонс спробував утекти, пiдкупивши охоронця, щоб той не замкнув дверi й лишив йому пiстолет. Сiммонс передав грошi, пiдiйшов до заповiтних дверей i збагнув, що його пiдставили, а дверi й досi замкненi. Охоронець засунув грошi в штани й пiдстрелив Сiммонса. Вiн лежав i стiкав кров’ю на потрiсканiй землi. І не помер тiльки тому, що його врятував напрочуд умiлий тюремний лiкар.
Коли я поцiкавився лiкуванням Сiммонса, наглядач вiдiмкнув для мене в’язничний медпункт.
Лiкар Салазар був маленьким грацiйним чоловiком iз темно-рудим волоссям. Вiн стояв майже нерухомо, у його поставi вчувалась певна елегантнiсть. Вiн запропонував менi присiсти.
Меблiв було мало. Ми сидiли на стiльцях. У шафi пiд стiною стояли склянки з етике